Завантаження ...
banner

“Я сам собі обрав такий шлях. Комусь же потрібно захищати країну!”

З 24 серпня 1991 року українці святкують День Незалежності. Свою недоторканність та свободу наша країна виборювала чи не більшу частину власного існування

З 24 серпня 1991 року українці святкують День Незалежності. Свою недоторканність та свободу наша країна виборювала чи не більшу частину власного існування. Продовжує робити це й зараз, ціною постійних втрат цвіту своєї нації. 
 
Постійні вибухи та кулеметні черги, важкі поранення й гіркота втрат, полон і катування, нестерпні муки, холод та недоїдання; кров, що навічно запеклася на вустах, і душевні рани, що гояться найдовше...Для тих, хто обороняє нашу державу від російського агресора на Сході України, це стало важкою реальністю, а рядки Гімну України є не пустими словами… Кого, як не для них, це свято стосується найбільше. Для українських “Воїнів світла” День Незалежності однозначно є знаковим. 


Олег,


Йому 24. Звати Олег, позивний “Джаз”. Війна перекреслила його життя на “до” та “після”. Служить в батальйоні “Айдар”. До цього працював експедитором, любив подорожувати автостопом. Навчається в Полтавському університеті економіки й торгівлі. У майбутньому бачить себе підприємцем. 

- У складі батальйону “Айдар” я перебуваю з кінця 2015 року. Ми були в Новгородському, під Горлівкою, потім нас на місяць вивели на Рівненський полігон, звідти - до селища Оленівка (знаходиться біля Мар'їнки). Там стояли одинадцять місяців. Керівництво, мабуть, вирішило, що ми “втомились”, та влаштувало нам чергову ротацію. Відправили нас з Оленівки на Світлодарську дугу. Тож з цієї весни ми знаходимося там, біля Новолуганського. 
 
-Як з умовами перебування?
 
Умови, як і всюди, де перша лінія. Від держави практично нічого не надходить. Усе на спинах волонтерів - ті самі матеріали для будівництва: скоби, плівка і таке інше. Вони нам навіть колоди привозили, дошки. Ресурси зараз трохи виснажились, тому приїжджають раз у місяць.
 
Працює й адресна доставка. Волонтери, які особисто знають того чи іншого бійця, можуть замовити необхідні йому речі, подзвонити та надіслати все по “Новій пошті”. Ми виїжджаємо до відділення й забираємо посилки. На додачу, знайшли нормального кухаря, який непогано готує. Хоча знову ж таки, кілька тижнів тому 128-а бригада здавала всі види тушкованого м'яса, що є в ЗСУ, на експертизу. Дослідження м'яса не виявило. Ось така їжа…
 
Умови все ж більш-менш нормальні. У бліндажах, як звичайно, сиро. Є й живність різна. Земляні блохи - це щось… Боремось із ними всіма можливими методами. Вони не дурні - у землю ховаються, не бере їх нічого. 
 
- Як воно, бути на війні, охороняти державу, ризикуючи своїм життям? Який твій розпорядок дня?

Розпорядку дня як такого бути не може, оскільки стояти на посту потрібно цілодобово, незалежно від часу доби, дати на календарі та пори року. Двічі я зустрічав свій День народження та Новий Рік тут, перебуваючи на посту. Уявіть собі, на День народження, 31 січня, 20 градусів морозу, вітер задуває, ти мерзнеш якнайменше три години та думаєш: “Он як класно. Мій День народження вже”. 


Олег,


- День народження ніяк символічно не відзначали?

На перший День народження мене просто не випустили з позиції. А на другий вже готували шашлики з хлопцями. 
 
Працюємо, зміцнюємо позиції, ходимо на пости. Іноді й бойові трапляються. У вільний час займаюсь спортом - купив собі тренажер, штангу, зробив спортмайданчик. У бліндажах взимку топимо, робимо розминку - рубаємо дрова для буржуйки, таким чином зігріваємось двічі. 
 
- Чому вирішив вступити до “Айдару” та піти на війну? 
 
Для мене “Айдар” - це символ єдності, братерства, бойового духу. Люди, які добровільно пішли захищати свою країну, дуже відрізняються від тих, кого пригнали силою. 
 
На даний час у нас кілька тисяч демобілізованих, що розкидані по всій країні. Незважаючи на це, ми всі є своєрідним братством та родиною. Я знаю: у яке б місце я б не потрапив - у мене завжди є підтримка. Навіть коли нас покидають хлопці, ми цікавимося, чи забезпечені вони роботою, чи є чим зайнятись. Якщо немає - ми пропонуємо їм житло та роботу. 
 
Намагаємось триматися разом та допомагати один одному, адже в зоні бойових дій, як ніде, розумієш, що ніхто, крім нас самих, не допоможе. 
 
- Обстрілюють часто?
 
За ці останні два місяці досить тихо. А взагалі, часто. На Новгородському затишшя було не більше 5-6 годин. А так, цілодобово воювали. Було по різному. У затишшя - дуже тонка грань. У будь-який момент тиша може розірватись вибухом міни чи чергою з великокаліберного кулемета.
 
- Серйозні втрати в батальйоні вже були?
 
Було багато втрат...Зокрема, загинув мій командир та близький друг. В один день. Вони наїхали на протитанкову міну. На війні досить смертей. Хоч ми й мовчимо, але це накладає свій відбиток.


Олег,


- Чи відчуваєте підтримку місцевого населення? Як воно взагалі ставиться до вас? Які переважні настрої?

По різному. Інколи йдеш по вулиці й відчуваєш на собі якусь неприязнь чи важкі погляди. Деякі навпаки - чудово ставляться, підходять на вулиці, бажають добра та удачі.
 
По великому рахунку настрій місцевого населення тут практично нічим не відрізняється від інших мирних великих міст. Просто на Сході України проросійсько налаштовані більше себе проявляють. Вони відчувають свободу та безкарність. Найчастіше той, хто проявляє симпатії до ДНР та ЛНР, там не був. Від досвіду спілкування з людьми знаю, що той, хто на собі відчув гніт окупації, стовідсотково підтримує Україну. 
 
У деякій мірі “жалить” те, що перебуваючи тут, на війні, життя проходить повз тебе. За цей час дуже змінилось коло спілкування. 95% моєї телефонної книги складають побратими та все, що пов'язане з армією. Дуже “давить” неможливість знайти дівчину, бо всі вони прямим текстом говорять, що зараз не ті часи, коли чекають по 25 років. Поки ти не звільнишся - ти нікому не потрібен. Здавалося б, здоровий, не дурний, молодий, є перспективи, але при цьому абсолютно ніякої віддачі немає. 
 
- Чи пускають у відпустки та є можливість повернутись до мирного життя?
 
На 5 днів відпускали додому. Але що таке 5 днів? За цей час ти не встигаєш адаптуватися на “гражданці”, як уже потрібно повертатися назад - у холод, поле та болото. Але діватись нікуди. Я сам собі обрав такий шлях. Комусь же потрібно захищати країну. Ніхто, крім мене, не зробить це. 


Олег,


- Якщо порівнювати час, проведений в “Айдарі” зараз і на першому твоєму етапі, чи є якась суттєва відмінність?

Різниця є - як з позитивного боку, так і з негативного. Покращилось матеріальне забезпечення з боку армії. Почали давати більше різноманітної їжі. Як не крути, вона смачніша від тієї, що давали раніше. Обмундирування також стає кращим, хоч і кажуть, що воно гірше, ніж в Америці чи Англії.
 
Я досить великий - два метри, нога 47-го розміру. Тож завжди були проблеми з екіпіруванням. Перший рік берці взагалі не отримував. Дали їх аж через рік, але відразу три пари на три сезони - на весну, осінь та зиму. Літньої форми я не маю до сих пір, хоч уже практично й два літа позаду. Але це дрібниці... 
 
- Який момент на війні тобі глибоко врізався в пам'ять?

Коли я стояв на посту, а в цей час на позицію привезли попрощатися командира та мого друга, що загинули. 
 
Коли ти стоїш на посту, ти нічого не бачиш, не знаєш, що відбувається. А тут тишу розриває потрійний залп. Знову тиша. Ти не знаєш чого очікувати. Розумієш, що в будь-який момент куля снайпера може поцілити в тебе чи міна може поруч вибухнути. 
 
Звичайній людині, яка не воювала й не знає, що це таке, є незрозумілим наша в деякій мірі легковажність перед обличчям смерті, що приносить нам задоволення, але й водночас лякає. Ти звикаєш до смертей, готовий у будь-який момент убити когось чи віддати своє життя.


Олег,


- Чи маєш якийсь особливий талісман чи оберіг?

Маю. Висить у мене над ліжком “Ловець снів”. Від нього віє якесь тепло та затишок. Коли приходиш до бліндажа втомлений та роздратований, дивишся на нього - і вже стає трохи легше, приходить усвідомлення, що тобі є за що та за кого боротись. 
 
Маємо також багато домашніх улюбленців. Переважно це коти та собаки. Взимку зазвичай у кожного на ліжку живе свій кіт. Коти допомагають нам боротися з польовими мишами. Собаки з нами несуть службу. Двічі з їхньою допомогою ми виявляли противників та брали їх в полон. Не дарма вважається, що собаки - найкращі друзі людини. 
 
Був у нас і папуга-перебіжчик. Ще коли ми стояли біля Мар'їнки, до нас у поле з непідконтрольної території прилетів папуга. Деякий час він жив у нас. Його жердиною був приклад мого автомата. Спав у мене біля ліжка. У папуги була цікава особливість - він ніколи не їв з окремої посудини. Стіл у нас стояв на вулиці, усі ходили їсти, а він стрибав по столу та їв те, що йому подобалося зі всіх тарілок. Але якщо ти йому окремо насипеш, він до їжі й не торкнеться. Потім його забрала медик нашої роти, оскільки похолодніло, а він просто не вижив би в таких умовах. Так і живе в неї. 
 
- Є усвідомлення героїчних вчинків як таких на війні чи ви їх сприймаєте як належне, як щось звичайне та буденне?
 
Ми їх сприймаємо однаково - якісь просто цікавіші, якісь - не дуже. На війні все виглядає буденним. Ніхто нічим не хвалиться та не пишається, тому часто про героїчне й не знають. 
 
- Як ставитесь один до одного, до побратимів, до життя?
 
Зрозуміло, якщо ти знаходишся наче на підводному човні, відрізаному від світу, без внутрішніх конфліктів та неприязні обійтися не можна. Але при цьому кожен чітко відчуває, що навіть коли ти сьогодні з кимось посваришся через якісь дрібниці, все одно в будь який момент можеш покластися на свого товариша, віддати половину своєї їжі в разі необхідності, покласти руку на пече, чи тебе винесуть пораненого з поля бою. 


Олег,


- Чим є для тебе “Айдар”?

Це люди, які проявили себе не словами, а ділом, які спроможні захищати свою країну, відстоювати свої погляди та принципи, що готові щось робити для розвитку, а не просто собі сидіти на дивані та плювати в стелю й говорити, як все погано та які навколо зрадники. Тобто це в першу чергу люди, що не говорять, а роблять. Звичайно, бувають різні моменти. Проте однозначно, що це люди, із якими я готовий стояти пліч-о-пліч та на яких готовий покластися. Ми одна велика дружня родина. 
 
- Чи святкуватимете якось День Незалежності?
 
На День Незалежності, як і на будь-яке інше велике державне свято, коли є якась підвищена бойова небезпека - у нас є й підвищена бойова готовність. Можемо інколи дозволити собі з'їсти по одному шампуру якогось шашлика, поспілкуватися, ввімкнути Гімн для наших ворогів, аби вони послухали. Безумовно, у моєму розумінні - це головне свято України. 
 
- Побажання для ніжинських читачів...
 
Хотів би звернутись до всіх жінок України: можна, звісно, зрозуміти, що важко чекати солдата з війни, але воно того варте. Ніхто не буде кохати тебе так, як солдат, як військовий. Пам'ятайте це. 
 
Раджу замість гучного святкування Дня Незалежності - як-от поїхати на природу, налигатися, як свиня, горлати в нетверезому стані Гімн України - краще зробіть щось гарне. Від цього буде більше користі. Дуже приємно робити добрі справи...


Олег,


Юлія Солдатенко