18 Вересня 2017
3165
Військовий парад до 26 річниці Незалежності України почався з вручення нагород. Золоту Зірку Героя перед тисячами глядачів отримав з рук Президента 24-річний лейтенант Василь Тарасюк та 7-річний Тарас Лоскот з селища Десна Козелецького району. За батька
Військовий парад до 26-ї річниці Незалежності України почався з вручення нагород. Золоту Зірку Героя перед тисячами глядачів отримав з рук Президента 24-річний лейтенант Василь Тарасюк та 7-річний Тарас Лоскот з селища Десна Козелецького району. За батька. Капітану Євгену Лоскоту звання Героя України присвоїли посмертно.
1. Навіть не вірилося
— Страшно було? Не боявся спіткнутися?
— Ні. Я йшов отримувати татову Зірку Героя і думав про те, що він її заслужив. Він спас людей. На Майдані й на війні. Я пишаюся, що в мене такий батько. До того ж, виходили разом з бабусею, — розповідає Тарас.
32-річна Тетяна Лоскот, удова, каже, що звістка їх застала зненацька.
— 22-го серпня нам зателефонували з Києва. Сказали, що буде нагородження, запитали, хто поїде. Вирішили: я, Тарасик і Женіна мама Ксенія Данилівна. Тоді з Гончарівського організували машину. Бо звідти Женя пішов у АТО. Служив у 1-й танковій бригаді.
Почали збиратися. Все було, тільки черевики Тарасику підкупили, бо з минулорічних виріс. Був у вишиваночці, брючках. Собі вишиванку не купляла, поїхала в сукні.
Ми не знали, як воно буде, де, хто нагороджуватиме. О 8-8.30 сказали бути в Києві. Один з військовослужбовців віз нас своєю машиною «Рено».
Ми навіть не вірили вже, що відбудеться це нагородження. Три роки добивалися, шукали, писали петиції. Три роки, як Жені нема. Він пропав 5 вересня 2014-го.
— Встали о 5 ранку. Спати не хотілося. Було цікаво, — ділиться враженнями Тарас. Розмовляємо в Десні. — У Києві було багато поліцейських. До Президента пускали не всіх, а тільки за перепустками. Їх зробили нам — мені, мамі й бабусі. Грав оркестр. Людей було дуже багато. Приїхав Президент на машині.
— Ми були в зоні, що біля трибуни. Спочатку хотіли, щоб ми пішли втрьох. Потім вирішили, що це вже натовп. І що мають виходити син та мати героя, — розповідає Тетяна.
— А ще казали, що Президент любить дітям вручати, — додає Тарасик. — Коли оголосили, трохи переживав.
— Я була поряд, — каже Тетяна. — Заспокоїла: не хвилюйся. Іди гарно, рівненько. І він впевнено пішов за нагородою. Але коли отримував, розхвилювався. В нього чомусь затремтіли губи і сльози на очах з’явилися. А як повернулися, налетіли журналісти.
— Що тобі сказав тоді Порошенко?
— Сказав: «Я тебе вітаю». Руку потис, взяв за плечі. Я подякував.
2. Знову Майдан
— Дуже хотілося плакати, — згадує Тетяна. — Але боялася засмутити Ксенію Данилівну і Тарасика.
Для мене Майдан — болюче місце. Коли почалася революція, Женя приєднався до протесту. А я щодня після роботи їздила його шукати. Не ночувала там ні разу. Від Києва до Десни 60 кілометрів, ходять маршрутки. Я розуміла, що в мене Тарасик, а на ранок на роботу їхала.
Він теж працював, їхав на добу на роботу, а після — на Майдан. Якось я взяла гроші, накупила їжі, склала в пакети і повезла йому і його товаришам. Але Женя знав, що я буду плакати і тягти додому, і трубку не брав. Там студенти грілися, віддала ті пакети й поїхала в Десну.
Мене лякало, наскільки Женя віддається Майдану. В день, коли були розстріли, поїхала його шукати. Він не брав слухавки, а я бігла Майданом і щосили кричала: «Женя! Женя!» На мене оберталися люди... А я думала: як не заберу сьогодні, його просто не стане. І я таки його знайшла. Вже бігла до вулиці Грушевського, повертаю голову — він іде. Як я вчепилася за нього, плакала, кричала, молила. І все-таки цієї ночі забрала додому.
Перед тим наснилось, що ми їхали в метро. Женя був гарний, в костюмі. Оголошують станцію «Майдан Незалежності», всі люди виходять, і я за натовпом. А він залишається. Двері закриваються, він посміхається і їде в тунель.
Коли закінчився Майдан, я зітхнула з полегшенням, — продовжує. — Ми з Женею їздили туди покласти квіти. І сфотографувалися на тому ж місці, де Тарасику тепер вручали нагороду.
3. «Їздили з татом на веліках і стріляли з бризкалок»
Тарасику найбільше запам’ятався тато, коли той приїжджав у відпустку. Малому було 4 роки.
— Були втрьох в аквапарку: я, мама й тато. Каталися на гірках, в басейні плавали. На риболовлю далеко їздили на веліках. Ми з татом вдвох і Денис зі своїм батьком. Ми наловили карасів і маленьку щуку. А вони тільки карасів трохи, — згадує Тарас. — Тато добрий. І ніколи-ніколи не сварив. Конструктор купив. Зібрали з ним поліцейський вертоліт. Ще взяли одного чувачка, побудували машину і гралися.
Було літо, ходили купатися. Я з бризкалки стріляв по татку, а він — по мені. Окуляри для пірнання привіз. І круг, і м’ячик. Їздили втрьох на велосипедах на затоку Козаки. Тато віз на багажнику.
4. З Майдану — в АТО
Познайомились Таня та Євген у Десні. Їй було 24, йому 25. Наступного року одружилися, через рік народився син.
Євген Лоскот у 2006-ому закінчив Одеський інститут Сухопутних військ. Служив у Десні, був командиром взводу, потім роти.
— За правління Януковича корупція там була неймовірна. З його характером Женя не міг продовжувати служити. Закінчився контракт, і Женя його не продовжив, — розповідає вдова.
Шукав себе: працював ріелтором в компанії з нерухомості, був у охороні Сергія Арбузова (колишній голова Нацбанку України), працював охоронцем в іншій компанії.
— Вже закінчився Майдан, я заспокоїлася. Аж тут телефонує мені на роботу: «Таня, мені прийшла повістка». Насправді він сам пішов у Козелецький військкомат. Відправили в Гончарівське. А повістка прийшла тільки потім. Коли Женя поїхав, Тарасику було три роки.
Його майже одразу відправили в АТО, але мені не признавався. Казав, охороняє кордони в Сумській області. А в той момент був вже у Луганському аеропорті, — витирає сльози Таня. — У липні приїжджав у відпустку на 10 днів. В останню ніч відпустки підійшов до комоду з дзеркалом. Завмер навпроти, раптом каже: «Таню, а якщо мене... вб’ють?» Я ледь не впала: «Женю, що ти таке говориш? Все ж нормально, ти в спокійних місцях. Не накликай біду». «Та пожартував я», — каже. А очі сумні. Те дзеркало в нас розбилося потім.
5. Здавалося: день — то сон, а реальність — то ніч
6 вересня я була у батьків у селі Пархимів. Мені зателефонував Андрій Либідь, свободівець. З міста Щастя. Але це я взнала пізніше. Попросив: «Таню, чи не можеш ти дати якийсь інший телефон Жені. Бо той, що він мені дав, не відповідає». Дала «Київстар» і побігла пити валер’янку. Серце калатало і вискакувало, паморочилось у голові, кажу батькам: «Женя пропав». І почалося... Довгі пошуки. Телефони, друзі, товариші по службі. Ворожки, гадалки... Казали: живий. Скоро вернеться. Він снився мені кожну ніч. Здавалося, день — це сон, а вночі я проживаю справжнє життя. Він до мене приходив, говорив, просив забрати додому.
6. «Твой брат принял с нами бой. Он погиб»
Євген Лоскот під Луганськом прикривав відхід основної тактичної групи. Приєднався до бійців 22-го батальйону тероборони «Харків». Очолив підрозділ, що залишився без офіцерів.
7 вересня 2014 року разом з двома бійцями на БМП Лоскот вирушив на підмогу. Дорогою виявили ворожий танк і позашляховики. Лоскот вирішив атакувати. Бійці стріляли з кулемету й автоматів. Танк підбив БМП. Екіпаж розділився: Фортушний зміг повернутися до своїх, Бондаренко потрапив у полон. Лоскот встиг відійти з поля бою, зв’язався з «айдарівцями», щоб допомогли переправитись на інший берег Сіверського Донця.
Однак Євгена видали місцеві. Поранений, він потрапив в оточення і прийняв свій останній бій на покинутій фермі поблизу села Весела Гора Слов’яносербського району. Коли закінчилися патрони, підірвав себе гранатою зі словами: «Руські не здаються! Слава Україні!»
Росіяни добили українського офіцера пострілом в голову. Євгену Лоскоту за два місяці до загибелі виповнився 31 рік.
— У жовтні Женіному брату зателефонував якийсь сепаратист. Сказав: «Твой брат принял с нами бой. Он погиб. Документы переданы в штаб». Але Максим нам зразу не сказав, і ми продовжували пошуки, — зітхає Тетяна Лоскот.
7. Угадала за ланцюжком
— Уже через рік, 21 червня, якраз перед Женіним днем народження, я знайшла в Інтернеті відео. В якому наші пошукові служби розкопують останки військовослужбовця під містом Щастя в Луганській області. І крупним планом показали срібний ланцюжок із золотою обручкою на ній. Я ювелір за освітою, ланцюжок вгадала зразу. Його я дарувала Жені. І зрозуміла, що то він. Передзвонили в Дніпропетровськ, куди були доставлені останки. Попросили не хоронити. ДИК, що здавала Ксенія Данилівна, збіглось. Здавав Тарасик — так само.
Наша надія померла. Думала, моє життя закінчилося. Мені здавалося, я не можу без нього дихати. Коли було зовсім погано, Женя прийшов уві сні й попросив: «Пообіцяй, що не залишиш Тарасика». Я пообіцяла.
Поїхали забирати останки я, мама і два його друга, які нам допомагали.
Ми з працівниками моргу складали в труну кісточки. Брали череп в руки, розглядали дірку від кулі, якою Женю добили. Привезли з дому одяг, що він любив: взуття, джинси. Поклали й військову форму. Коли все було складено і вже тримали над ним в руках цю кришку, щось біле, мов туман, увійшло в середину. І я почула подих полегшення. В ту ніч наснилося, що Женя радий, що повернувся. Він дуже хотів додому.
Ланцюжок й обручка, за якими Таня знайшла свого чоловіка
8. Хотів їздити автостопом, жити в селі. А довелося воюватиПоховали Євгена Лоскота в рідному селищі Десна 9 вересня.
— Женя розмовляв тільки українською. Тарасика назвали в честь Тараса Шевченка. І як син був маленьким, ми з Женею співали йому українських пісень. Казав мені, що йому дуже подобається пісня «Чом ти не прийшов». І під час поховання, коли ми вже везли Женю на кладовище, я сиділа над труною, почувся його голос: «Таню, заспівай мені, Таню, заспівай...» І скільки їхала та вантажівка, я йому тихенько співала.
Як опускати домовину, забули мотузки. Побігли за ними, а я знов чую: «Ще заспівай». І почала співати. До мене приєдналась мама. І в цей час, поки шукали вірьовки, поки ми співали, з’явився наче білий янгол над труною. Потім бачили це диво на фото.
Пам’ятник Євгену поставили на Алеї Героїв. Допомогли його побратими, свободівці. Виплату від держави як допомогу сім’ї загиблого ми отримали. Я пообіцяла Жені, що витрачу її на житло для сина. Сама собі зареклася, що не візьму ні копійки з тих грошей.
Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №36 (1635), 7 вересня 2017 року.
