Завантаження ...
banner
banner

«Дуже часто хтось із нас падав без свідомості» — як ніжинські медики пережили три хвилі ковіду

tn_18062021_s3.jpg

Ще два місяці тому у Ніжинській міській лікарні хворі на COVID лежали у коридорах та службових приміщеннях. На боротьбу з пандемією залучили одразу чотири відділення – інфекційне, перше провізорне (очне та Лор), друге провізорне (хурургія) і терапевтичне. У ці спекотні червневі дні тут оговтуються від чергової хвилі пандемії, але, як прийнято у медицині, — не розслабляються та зберігають віру в краще. 

Роковий день

Завідувачка першим провізорним відділенням (об’єднані офтальмологічне та Лор-відділення),  лікар-отоларинголог з майже 30-річним стажем Олена Веруга та старша медсестра Інна Симко, яка у медицині вже дванадцятий рік, добре пам’ятають день, коли все змінилося. Це було ще у першу хвилю пандемії — у кінці літа. 

— Наших пацієнтів перевели в інше відділення, — згадує Олена Веруга. — А нам завезли людей з ковідом. 

Найважчою для медперсоналу була перша хвиля ковіду. Ми ніколи з цим не працювали. Боялися невідомості. Друга і третя хвилі далися легше, хоча людей було більше. 

У першу хвилю нам привозили пацієнтів з будь-якими незрозумілими симптомами. Тоді доводилось багато чого вивчати у процесі, зв’язуватися з колегами, дивитися Інтернет, бо в інституті такого не вчили. Тоді всі медики, без перебільшення були першовідкривачами. Бракувало концентраторів кисневих, робочих рук. На перших порах на пів сотні хворих було 2 лікарі і 2 медсестри. Йти працювати до нас боялися. 

Усі санітарки і одна медсестра у ті дні звільнилися. Вони були з групи ризику — 60+. 

— Боялися не лише колеги, а й сусіди і знайомі, — усміхається Інна Симко. — Пам’ятаю, як ішла мимо бабусь зі свого будинку. Вони щось спитали, а потім кажуть: «Іди, іди, не зупиняйся, бо ще нас заразиш». На сходових клітинах зі мною ніхто не говорив. Коли йшла — люди розходилися.

«Ковідні» будні медиків

— Ще в першу хвилю відділення розподілили на чисту, сіру та брудну зони, — пригадує Інна Симко. — Медсестри працювали у захисних костюмах у респіраторах та щитках. Лише так можна заходити у брудну зону, де знаходяться хворі. Працювати в «екіпіровці» за нормативами дозволяється не більше 4 годин. Дівчата не витримували, тому працювали по 2 години. 

Багато з них почали хворіти. Адже у костюмі дуже потіли, а як знімали одразу застуджувалися. Коли з тебе тече потоком, не треба й протягу великого! 

Дуже часто хтось із нас падав без свідомості після такої роботи. 

Одна медсестра за зміну ставила 120 крапельниць. Часом перший раз їли за зміну о 17:00. А у першу хвилю, ще й пішки додому ходили, бо не їздив громадський транспорт. 
Спасибі волонтерам, які вже пізніше допомогли із якісними костюмами. Закупили нам пральну машину. А зовсім нещодавно облаштували душ… До цього свій робочий одяг носили прати додому. Допомагали й небайдужі ніжинці. Жертвували необхідні памперси, глюкометри, тонометри, тощо. 

Читайте також: Моторошні ДТП, баночка меду, півтори ставки та собачий антистрес - ніжинські медики швидкої про свою роботу

Пів сотні пацієнтів за день

У другу та третю хвилі (кінець 2020-го – початок 2021) хворих на COVID-19, які потребували госпіталізації значно побільшало. У всіх «ковідних» відділеннях, окрім палат, людей клали у коридорах, сестринських, операційних, передопераційних. 

— Ми й меблі тягали, — згадують медсестри другого провізорного відділення. 

— Пам’ятаю, швидка везла хворих одного за одним, — зазначає завідувачка Олена Іванівна. — Одного виписували і одразу привозили іншого. Нам за день заповнили чи не все відділення. Поклали пів сотні людей. Залишилось до десятка вільних місць, з тих, що ми доставили. Червона зона тоді для нас був не просто колір, це було наше життя. 

«Лізли у вікна, вибивали двері»

— Відносини з пацієнтами будувалися як і зазвичай, — говорять медпрацівники. — Була категорія людей, які усвідомлювали у якій вони і ми ситуації. Співчували нам і мужньо переносили важкий період. На жаль, були й ті, хто влаштовував сварки. Бачили, що відділення переповнене та все рівно говорили, що ми повинні сидіти біля них. Образливо було чути, щось на кшталт: «Ви нам повинні!». А в цей момент ти стоїш  закутаний у захист з ніг до голови і з тебе сьомий піт сходить.

Не легко було й родичам хворих на ковід та й нам з ними. Заходити у відділення до хворих категорично заборонено. Не всі це розуміли. Дехто лізь у вікно, намагався вибити двері, погрожував лікарям і медсестрам. Найвинахідливіші ставали на призьбу, що біля вікна палати, де лежав їх родич, і вдивлялися у вікно, що саме робить медсестра. Затим нам казали, що ми щось не доробили, щось зробили не правильно, приміром, крапельницю не докапали, тощо…

Рятував позитив, що панував у колективі, хоча й самі бува конфліктували під тягарем стресу. Гріла віра, що буде краще… Підтримували і вдячні пацієнти. Нам писали щемливі листи, передавали привіти. 

— Якось готувала статистику і аж не повірила, коли виявилось, що за два місяці через наше відділення пройшло більше чотирьох сотень пацієнтів, — додає старша медсестра Інна Симко. 

У переддень свята...

За кілька днів до свята всіх медиків пані Олена та пані Інна, яка, до речі, жодного разу за всі хвилі ковіду не брала лікарняний, бажають собі та колегам найперше міцного здоров’я. Щоби цінували, поважали. Достойно оплачувалася робота. Щоби медика не сприймали за обслуговуючий персонал! 

— Свою професію ми любимо, аби ще цінували, - кажуть. - Можливо медицина нині і тримається на такій любові, на ентузіастах. У ковід, хоч трішки за медицину згадали, почали виділяти кошти. Скільки працюємо,  самі проводили косметичний ремонт у відділенні. Чимало знайомих пішли з медицини. Після п’яти, семи років роботи у лікарні змінювали профіль…

— Якщо б час повернути назад, обрали би медицину після усього, що пережили? — питаю наостанок. 

— Напевно, так, — майже в один голос відповідають мої співрозмовниці. 

Підготував Михайло Ломоносов для MYNIZHYN