«Росіяни і поляки, помирившись, нас, Військо Запорозьке, і весь народ християнський український вигубляти й Україну, вітчизну нашу, дощенту розвалити ухвалили» - Іван Брюховецький, гетьман Лівобережної України, обраний у Ніжині на Чорній раді, убитий у Гадячому своїми старшинами.
«Росіяни і поляки, помирившись, нас, Військо Запорозьке, і весь народ християнський український вигубляти й Україну, вітчизну нашу, дощенту розвалити ухвалили» - Іван Брюховецький, гетьман Лівобережної України, обраний у Ніжині на Чорній раді, убитий у Гадячому своїми старшинами.
Історія, як і кожна жінка, є примхливою та непередбачуваною. Часто доленосні договори для цілих націй, навіть, континентів, узгоджуються та підписуються в богом забутих селищах, або й просто при дорозі. Так було ще з початку цивілізації, так триває і донині.
Селище Андрусове на західній Смоленщині зараз ще можна віднайти на картах і в довідниках. Хоча його мешканців уже легко полічити на пальцях. Не виключено, що невдовзі воно зникне зовсім. Між тим 355 років тому це село примирило між собою дві потужні східноєвропейські держави – за рахунок третьої.
Восени 1663 р. Річ Посполита здійснила останню спробу змінити хід війни з Московською державою, що точилася вже майже десятиліття. Позаду було практично повне завоювання Великого Князівства Литовського царськими військами, Віленське замирення польського короля Яна II Казимира з московським царем Олексієм Михайловичем за спиною українського гетьмана Богдана Хмельницького, аби спільно протистояти шведському королю Карлу X Густаву, який у Польщі вчинив «потоп» і не менш успішно діяв у Ліфляндії (складова сучасної Латвії). Бойові дії, поновлені після так і не реалізованої Гадяцької угоди, дали змогу Речі Посполитій у союзі з Кримським ханством витіснити основні московські сили з Білорусі, Волині, Поділля за Дніпро, який фактично став лінією розмежування, не помічаючи, що по обидва береги річки жили українці…
Відстоюючи право на власну державу, козацька еліта вперто обороняла свою землю то від поляків, то від надміру нав’язливого опікування з боку московитів. І тим і іншим це дошкуляло, виснажені тривалою боротьбою, але не бажаючи поступатися, і московіти і поляки прагнули якщо не миру, то хоча б перемир’я. Каменем спотикання були територіальні питання, найболючішим і найдорожчим із яких було українське. Кремлівські дипломати навідріз відмовлялися визнавати зверхність польського короля над козацькими землями, які вже склали присягу на вірність цареві, тоді як польські посли вимагали безумовного повернення всіх окупованих Московією територій.
Головною проблемою, однак, була фактична непідконтрольність козацьких земель ані Москві, ані Варшаві. У державі, створеній Богданом Хмельницьким, уже кілька років вирувала громадянська війна між численними угрупованнями його спадкоємців і соратників, які мали надто розбіжні погляди на шлях подальшого розвитку країни. Апогеєм цього було одночасне обрання в 1663 р. одразу двох гетьманів: пропольського Павла Тетері (1663-1665) на Правобережжі та промосковського Івана Брюховецького (1663-1668) на Лівобережжі. Фактичний розкол України-Гетьманщини на дві частини подав до рук польських і російських дипломатів напрочуд зручну схему поділу сфер впливу.
Навесні 1666 р. в с. Андрусове розпочалися польсько-російські переговори, де чи не головним питанням постав поділ українських земель. Українців, звісно, запросити до цих перемовин, м’яко кажучи, забули. Внаслідок такої дипломатії 9 лютого 1667 р. було укладено угоду нині в історіографії відому як Андрусівське перемир’я. З польського боку документ засвідчили секретар короля Ян Антоній Храповицький, з литовського – генеральний жмудський староста Єжи Глєбович, з московського – глава Посольського приказу Афанасій Ордін-Нащокін.
Основні умови замирення були наступні:
- – припинялась польсько-московська війна, що почалася в 1654 р.;
- – встановлювалося перемир’я на 13,5 років;
- – під владою Московської держави залишалася Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ;
- – у складі Речі Посполитої залишалися Правобережна Україна (крім Києва) і Білорусь з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом;
- – Київ із околицями на 2 роки передавався Московії, проте в умові була низка застережень, які давали можливість залишити Київ за Росією назавжди;
- – території Запорозької Січі мали перебувати під спільною владою обох держав;
- – царський уряд зобов’язувався виплатити Польщі в якості компенсації за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні 1 млн. польських злотих (близько 200 тис. руб.);
- – Річ Посполита і Московія зобов’язувалися у випадку татарських набігів на будь-яку з частини поділеної України разом виступити проти кримського хана й Османської імперії.
Умови Андрусівського перемир’я не прийняли ні правобережний гетьман П. Дорошенко, ні лівобережний І. Брюховецький. Майже одночасно, у січні 1668 р. старшинські ради у Чигирині та Гадячі, відповідно, прийняли рішення не визнавати зверхності московської чи польської влади і домагатися протекції турецького султана. Втім, порозумітися між собою гетьмани не змогли, і в черговій «війні берегів» програли обоє: зраджений найближчим оточенням, І. Брюховецький був убитий за наказом П. Дорошенка, останній же, що з татарською допомогою контролював територію від Волині на заході до Сіверщини на сході, програв війну з Річчю Посполитою і не втримав Лівобережжя, де залишений ним наказним гетьманом Дем’ян Ігнатович (Многогрішний) вирішив за краще «повернутися під високу руку царя».
Уточнення положень Андрусівського договору тривало у кілька етапів, які знайшли відображення у низці Московських статей. Однією з них – від 9 квітня (30 березня) 1672 р. – на два роки відтермінували повернення під польську зверхність Києва, іншою – від 13 (3) серпня 1678 р. – перемир’я продовжили ще на 13 років.
Зрештою, «без крові» Москва поступитися Києвом відмовилася. Знесиленій тривалою війною з Османською імперією, Речі Посполитій довелось погодитися на грошову компенсацію і змиритись ще й з утратою Запоріжжя, що знайшло відображення у нарешті підписаному в 1686 р. «Вічному мирі».
Андрусівське сепаратне замирення (а як ще його називати, коли і московський цар за Переяславськими статтям, і польський король за Гадяцькою угодою обіцяли українцям захист від ворогів!) започаткував процес поступової втрати українською козацькою державою статусу суб’єкта міжнародно-правових відносин. Договір 1667 р., попри все, не означав зникнення з карти Європи України-Гетьманщини. І, як це не парадоксально, саме андрусівські домовленості остаточно сформували в головах частини козацької еліти образ політично самодостатньої української держави, яка не потребувала покровительства московського царя, польського короля, турецького султана. Керманичі ж сусідів, особливо північних, навпаки – відчувши смак «українського пирога», й до сьогодні не мислять свого існування, щоби за першої ліпшої нагоди не відкусити від нього бодай шматок…
Читати по темі: 205 років тому в Ніжині було відкрито Олександрівське грецьке училище
