Завантаження ...
banner

ПАРТИЗАН ІЗ ТЕАТРАЛЬНИХ ПІДМОСТКІВ

screenshot_1.png

Попри все, що було зроблено ніжинськими підпільниками протягом першого року окупації міста нацистами, найбільше запам’яталося спроба диверсії в стінах міського театру. Ошатна споруда храму Мельпомени, збудована ще на початку ХХ ст., підмостки якого пам’ятали неперевершену гру М. Заньковецької, І. Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського, Н. Ужвій, А. Бучми, спів М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинського, М. Донця й ще багатьох, багатьох зірок першої величини української сцени, мало не злетіла у повітря, до вибуху залишалося кілька годин.

Більшість із тих, хто входив до тієї підпільної групи, були працівниками Ніжинського драматичного театру, здебільшого актори. Одним із таких був Микола Володимирович Зоценко. Виходець із простої ніжинської сім’ї, народився 100 років тому – в лютому 1922. З дитячих років захоплювався театром і мріяв грати на сцені. Мрія втілилася в 1940 р. Проте, за рік почалась війна.
 
Возможно, это черно-белое изображение (1 человек)
 
13 вересня 1941 р. німецькі війська увійшли до Ніжина, і уже 15 вересня була створена міська управа. Її співробітниками були місцеві мешканці, а нагляд за їхньою діяльністю здійснювала німецька комендатура. Культивуючи політику «батога та пряника», окупанти жорстко контролювали й безжально розправлялися з будь-якими проявами непокори, водночас, задля ілюзії спокою й мирного життя за нового порядку, більш-менш лояльно ставилися до культурно-освітніх справ, які не суперечили нацистській політиці. З-поміж дозволених закладів культури був театр, на сцені котрого силами ентузіастів-акторів Володимира Мочульського, Миколи Зоценка, Миколи Проценка, Ніни Рудик, Катерини Безручко й інших відбувалися концерти й покази п’єс з української класики. І завжди з аншлагом!
Одночасно, ці ентузіасти-театрали були тими небагатьма ніжинцями, що знайшли в собі сили для боротьби із «сірими шинелями». Очолив підпільну групу актор-аматор В. Мочульський. Збирали інформацію про чисельність, місця перебування й рух військових підрозділів у Ніжині й через Ніжин (насамперед, через залізничну станцію); поширювали інформацію про стан справ на фронті, за можливості роздобували зброю й боєприпаси. Але молоді хотілося чогось більш дієвого, хотілося більше нашкодити окупантам. Почали розробляти план диверсійної операції. Вирішили діяти там, де добре орієнтувалися: на концерти й вистави до театру часто ходили також і німці, зокрема, офіцери з комендатури, на такі заходи приводили високих гостей; інколи для них у стінах театру спеціально організовували святкові заходи.
 
Возможно, это черно-белое изображение (3 человека)
Одним із таких святкових концертів, що мав відбутися восени 1942 р., і хотіли скористатися підпільники. М. Зоценко з товаришами по боротьбі під виглядом підготовки сцени, куліс і глядацької зали до свята замінували споруду театру. Вибух мав зруйнувати будівлю, поховавши під уламками й засмаживши живцем кілька сотень німецьких військових, включаючи кількох вищих армійських чинів, а також кількадесят нацистських посіпак із числа місцевих мешканців. Однак, полум’яного бажання наблизити перемогу над нацистами в такий спосіб виявилося замало. Найголовніше – забракло досвіду підпільної роботи, навичок конспірації й бойової практики. Недосвідчені у саперній справі підпільники прорахувалися, погано замасковані дроти побачили поліцаї та повідомили німцям.
Гестапо досить швидко розібралося у ситуації й заарештувало більшість учасників підпілля. Аби врятувати товаришів, Ілля Кузуб узяв усю провину на себе. Вже арештованих цим він, звісно, не врятував. А ось ті, кого не схопили, дякуючи такому самовідданому вчинку, вціліли. Серед них був і М. Зоценко.
 
Возможно, это изображение (1 человек и на открытом воздухе)
 
У день звільнення Ніжина від гітлерівців 15 вересня 1943 р. уже радянський комендант міста Микола Медвєдєв зустрічався з групою артистів-аматорів, які вціліли під час окупації. У складі цієї групи були й кілька колишніх акторів-підпільників, зокрема, М. Зоценко. Вони запропонували свої послуги у якості працівників сцени. Комендант охоче погодився, але попередив, що для оплати їхньої роботи поки грошей нема. Ті навіть образилися: мовляв, як можна в такий час, коли воїни віддають своє життя на фронті, говорити про гроші!
Упродовж майже року потому в складі аматорської трупи М. Зоценко брав участь у виставах і концертах, влаштованих для поранених і медичних працівників у шпиталях міста, для дітей фронтовиків, виступали перед військовими частинами Радянської армії. Згодом М. Зоценко працював у Чернігівському обласному драматичному театрі ім. Т.Г. Шевченка, Київському театрі музичної комедії, Київському театрі юного глядача. Останні роки викладав на кафедрі сценічної мови Київського державного театрального інституту ім. І.К. Карпенка-Карого. Там-таки, в Києві, й закінчив свій життєвий шлях у 1975 р.