ПАРТИЗАН ІЗ ТЕАТРАЛЬНИХ ПІДМОСТКІВ

 

13 вересня 1941 р. німецькі війська увійшли до Ніжина, і уже 15 вересня була створена міська управа. Її співробітниками були місцеві мешканці, а нагляд за їхньою діяльністю здійснювала німецька комендатура. Культивуючи політику «батога та пряника», окупанти жорстко контролювали й безжально розправлялися з будь-якими проявами непокори, водночас, задля ілюзії спокою й мирного життя за нового порядку, більш-менш лояльно ставилися до культурно-освітніх справ, які не суперечили нацистській політиці. З-поміж дозволених закладів культури був театр, на сцені котрого силами ентузіастів-акторів Володимира Мочульського, Миколи Зоценка, Миколи Проценка, Ніни Рудик, Катерини Безручко й інших відбувалися концерти й покази п’єс з української класики. І завжди з аншлагом!

Одночасно, ці ентузіасти-театрали були тими небагатьма ніжинцями, що знайшли в собі сили для боротьби із «сірими шинелями». Очолив підпільну групу актор-аматор В. Мочульський. Збирали інформацію про чисельність, місця перебування й рух військових підрозділів у Ніжині й через Ніжин (насамперед, через залізничну станцію); поширювали інформацію про стан справ на фронті, за можливості роздобували зброю й боєприпаси. Але молоді хотілося чогось більш дієвого, хотілося більше нашкодити окупантам. Почали розробляти план диверсійної операції. Вирішили діяти там, де добре орієнтувалися: на концерти й вистави до театру часто ходили також і німці, зокрема, офіцери з комендатури, на такі заходи приводили високих гостей; інколи для них у стінах театру спеціально організовували святкові заходи.

 

Одним із таких святкових концертів, що мав відбутися восени 1942 р., і хотіли скористатися підпільники. М. Зоценко з товаришами по боротьбі під виглядом підготовки сцени, куліс і глядацької зали до свята замінували споруду театру. Вибух мав зруйнувати будівлю, поховавши під уламками й засмаживши живцем кілька сотень німецьких військових, включаючи кількох вищих армійських чинів, а також кількадесят нацистських посіпак із числа місцевих мешканців. Однак, полум’яного бажання наблизити перемогу над нацистами в такий спосіб виявилося замало. Найголовніше – забракло досвіду підпільної роботи, навичок конспірації й бойової практики. Недосвідчені у саперній справі підпільники прорахувалися, погано замасковані дроти побачили поліцаї та повідомили німцям.

Гестапо досить швидко розібралося у ситуації й заарештувало більшість учасників підпілля. Аби врятувати товаришів, Ілля Кузуб узяв усю провину на себе. Вже арештованих цим він, звісно, не врятував. А ось ті, кого не схопили, дякуючи такому самовідданому вчинку, вціліли. Серед них був і М. Зоценко.

 

 

У день звільнення Ніжина від гітлерівців 15 вересня 1943 р. уже радянський комендант міста Микола Медвєдєв зустрічався з групою артистів-аматорів, які вціліли під час окупації. У складі цієї групи були й кілька колишніх акторів-підпільників, зокрема, М. Зоценко. Вони запропонували свої послуги у якості працівників сцени. Комендант охоче погодився, але попередив, що для оплати їхньої роботи поки грошей нема. Ті навіть образилися: мовляв, як можна в такий час, коли воїни віддають своє життя на фронті, говорити про гроші!

Упродовж майже року потому в складі аматорської трупи М. Зоценко брав участь у виставах і концертах, влаштованих для поранених і медичних працівників у шпиталях міста, для дітей фронтовиків, виступали перед військовими частинами Радянської армії. Згодом М. Зоценко працював у Чернігівському обласному драматичному театрі ім. Т.Г. Шевченка, Київському театрі музичної комедії, Київському театрі юного глядача. Останні роки викладав на кафедрі сценічної мови Київського державного театрального інституту ім. І.К. Карпенка-Карого. Там-таки, в Києві, й закінчив свій життєвий шлях у 1975 р.

 

Читати автора: Перший досвід поділу україни по-сусідськи