Чим далі від радянського минулого, тим частіше можна почути меседжі, що Україна має святкувати не День незалежності, а День відновлення незалежності.
За таким самим принципом, як країни Балтії. В цьому дійсно вбачається сенс, але (звісно, не претендуючи на лаври історика і, тим паче істину) спробую розповісти, чому на початку 90-х ми не пішли тим самим шляхом.
Дійсно, за точку відліку незалежності України можна взяти не серпень 1991-го, а січень 1918 року, коли Українська народна республіка з одного боку, і Австро-Угорщина, Османська та Німецька імперії, а також Болгарське царство з іншого, уклали Берестейський мирний договір. Згідно з ним Україна визнавалася незалежною державою в кордонах, окреслених Третім Універсалом. Мова йшла про Київщину, Поділля, Волинь, Чернігівщину, Харківщину, Полтавщину, Катеринославщину (Дніпро), Херсонщину та Таврію (без Криму). Крім того, в Універсалі йшлося, що про приєднання Курщини, Холмщини та Воронежчини (а також інших, суміжних з Україною територій з переважно українським населенням), але після окремих переговорів щодо них.
Тобто, теоретично, на початку 90-х Україна, як і країни Балтії, цілком могла заявити, що увесь час - з 1918-го - перебувала під окупацією.
Ба більше, 22 серпня 1992 року останній президент Української народної республіки Микола Плав’юк передав тодішньому президенту України Леоніду Кравчуку державні клейноди УНР та грамоту Державного центру УНР, в якій Україна, як держава української нації, визнавалася правонаступницею УНР. Мовляв, в 1991-му Україна відновила державну незалежність, тож еміграційний уряд, який перебував в екзилі з 1921 року, міг нарешті припинити свою діяльність.
На жаль, далі цих символічних подій справа не пішла. Тобто теперішня держава Україна офіційно не стала справжньою правонаступницею УНР.
Свідки тих подій, з якими мені пощастило поспілкуватись, вважають, що на це вплинуло кілька факторів. Зокрема, те, що Кравчук чогось побоювався й увесь час вагався. Навіть щодо того, коли саме приймати клейноди УНР – Микола Плав’юк пропонував зробити це ще у січні, на День Злуки, але справа затяглася аж до серпня.
Причина такої нерішучості – на поверхні: тодішня владна верхівка, скажімо так, була просякнута радянською пропагандою й ірраціональними страхами. Хоча від моменту відновлення незалежності України минув рік, багато хто боявся навіть вживати якісь слова, які "хтось" міг би "неправильно зрозуміти". Тож навряд в таких умовах варто було чекати від Кравчука погодження на визнання факту окупації України радянською Росією до 1991 року.
Попри появу у Верховній Раді опозиції, більшість в українському парламенті на той момент складали комуністи. Очікувати від них одноголосного рішення про відновлення незалежності Української держави було досить наївно (наприклад, у Литві Акт про відновлення незалежності, в якому йшлося про окупацію СРСР, підтримали й підписали усі члени литовського парламенту). Наївно хоча б тому, що правонаступництво передбачає й відновлення прав громадян УНР та їхніх нащадків, які були порушені окупаційним режимом за 70 років окупації (про що нагадують прихильники ідеї відновлення незалежності в 90-х). Зважаючи, скільки в Україні родин з трагічними історіями розкуркулення, Голодомору, висилки в Сибір до Другої світової й після неї, навряд нащадки тих, хто брав участь у репресіях, або нащадки тих, хто дивом вижив (замовчуючи правду навіть перед власними дітьми, щоб дати можливість вижити і їм), проголосували б в 90-х за відновлення прав громадян майже забутої багатьма УНР.
Ще один момент – міжнародне визнання. Більшість західних урядів продовжували визнавати балтійські держави суверенними політичними утвореннями, представленими делегаціями, призначеними державами країн Балтії до 1940 року (які функціонували, наприклад, у Вашингтоні й не тільки там). Натомість, попри те, що з 1918 по 1921 роки УНР дипломатично була визнана чотирма десятками країн світу, складна внутрішньополітична ситуація в Україні й підступ більшовиків, які на усіх міжнародних переговорах намагались паралельно до представництва УНР підсунути "делегації рад", не сприяли тому, щоб це саме визнання міжнародна спільнота готова була підтвердити в 90-х щодо України.
Ба більше, ніхто не дав би гарантій, що у разі офіційного визнання правонаступництва УНР, умовно, Росія не заявила би свої претензії на Крим (хоча, ніде правди діти, їй, за певних умов, довелося б поступитися, наприклад, Кубанню), або Угорщина не воліла б заявити свої права на Закарпаття, чи Польща – на частину Галичини. Але в 90-х ні Кравчук, ні Плав’юк, ні інші не були аж такими далекоглядними й навіть не думали про такий ймовірний розвиток подій. Ба більше, свідки історії тридцятирічної давнини впевнені, що росіяни насправді плювати хотіли на якісь правові норми й офіційні визнання Української держави, чи їх відсутність. Щоб намагатися нас знищити, росіянам достатньо лиш того, що ми – українці. Що Дніпро, Харків, Київ, Одеса, Херсон – це не їхнє. І з цим справді важко сперечатися.
Тож, певно, зараз не так важливо, чи мала Україна отримати офіційне правонаступництво УНР на початку 90-х. Важливо, що у 2023-му українці знають: ми великою кров’ю виборюємо незалежність України не з 2022-го, не з 2014-го, понад сто років. І маємо завершити цей процес зараз.
