Кожного року, коли відзначають день народження Тараса Шевченка, я замислююсь над тим, що сприйняття поета у більшості моїх співвітчизників продовжує залишатися таким, яким воно сформувалося ще у радянські часи.
Тобто Шевченка сприймають як ідола. Не в тому розумінні, що ми не хочемо обговорювати якісь утаємничені чи інтимні сторінки його біографії – ні, тут якраз навпаки, про Шевченка як людину ми дізнаємося все більше, і це ніяк не впливає на сприйняття образу, бо в наші часи навіть до великих перестають ставитися як до ікон.
А в тому розумінні, що Шевченка сприймають як зручного ідола. Тобто використовують саме ту частину його спадщини, яка є для нас актуальною на даний час і виправдовує ті чи інші наші вчинки. А інший Шевченко нам не потрібний, бо він нас дратує, от ми і перегортаємо сторінки "Кобзаря", ніби вони не ним написані. Є Шевченко – фактичний засновник сучасної української нації, такий нам подобається. І є Шевченко – літератор свого часу, він, напевно, міг помилятися, але з поваги до його статусу націєтворця ми просто не помічатимемо цих помилок і цих творів, ніби їх і не було ніколи.
Між тим, це абсолютно хибне ставлення, я б сказав – більшовицьке. Сталін перетворив на ікони Марка, Енгельса і Леніна, проте велика частина їхньої теоретичної спадщини була або прихованою, або замовчуваною. Очевидно, що "класики" могли помилятися, однак тоталітаризм – не місце для дискусій, якщо ти вже оголосив когось іконою чи перетворив на мумію, це може бути тільки бездоганна мумія. Мумія, яка не помиляється. І якщо ми вважаємо якісь тези нашого ідола помилковими, то просто робимо вигляд, що їх не було ніколи. І так потроху втрачаємо здатність до критичного мислення й захисту власних поглядів. І найголовніше – втрачаємо здатність усвідомити, що помиляємося саме ми. Що це ми обрали не ту цитату!
Чи помилявся Шевченко у своєму ставленні до українського народу? Людина, яка любила Україну так, як ніколи до цього не любив український поет власну землю, була разом із цим критично налаштованою до своїх сучасників й цього не приховувала, ця критичність – один із головних мотивів Шевченкової творчості й листування. Всі ці рядки багато хто з нас знає напам'ять, проте сприймає їх суто як поетичну риторику, хоча це – частина цивілізаційної програми. Шевченко точно розумів, що без змін у народній свідомості не буде ніякої України, він один із перших усвідомив трагедію української скуйовдженої й суперечливої ідентичності. Перепрошую, але якщо ви дійсно сприймаєте людину як націєтворця, ви не можете не помічати реалістичного ставлення людини до самої нації. Ви можете вслід за людьми, зацікавленими у славі й доступі до фінансових потоків, повторювати невмирущий мем про мудрий народ, – але ви не можете не помічати, що історичний і політичний вибір цього мудрого народу кілька разів вже доводив Україну до руїни. Шевченко готовий був не тільки викривати, але й боротися за переформатування нації. І "Кобзар", і його життєвий шлях – початок такого переформатування. Але що ми з вами можемо змінити, якщо будемо розраховувати на міфологічну народну мудрість? Сприятимемо загибелі народу й загинемо самі разом з ним? Дуже романтично, але це зовсім не шевченківська, а російська традиція.
Чи помилявся Шевченко у своїй ненависті до Богдана Хмельницького? Ми, як і у радянські часи (тобто у сталінські радянські часи, бо у ленінській версії історії гетьман зображався феодалом, який зрадив класові інтереси українського селянства й привів його до московського ярма), просто перегортаємо сторінки, які пломеніють цією ненавистю. А чому, звісно? Адже Шевченко на десятиріччя випередив свій час. Він мріяв про Україну – і не тільки Україну, згадайте його "Кавказ", – поза Російською імперією у ті часи, коли переважна більшість його співвітчизників, навіть з грона діячів української культури, максимум, чого бажала – так це дозволу творити українською. Й тому він закономірно розглядав Богдана як політика, стратегічна помилка якого призупинила той самий процес націєтворення і державотворення. Шевченко сприймає Богдана Хмельницького не за процесом, не за намірами, не за епопеєю, яка й досі зачаровує багатьох українців, а за результатом. Тобто так, як і слід оцінювати політика у співвідношенні його дій до твоєї власної державницької програми. І знову-таки – Шевченко може помилятися, будь-хто може помилятися, але ця оцінка соромʼязливо обходиться, не дискутується не десятиріччями, а сторіччями – що й залишає нас навіть зараз у справжній цивілізаційній пастці. Бо монументи гетьману й поету в українській столиці – це пам'ятники двом протилежним цивілізаційним векторам, пам'ятники неіснуванню та існуванню, й недарма одного з них завжди садила на коня невмируща імперія, а на памʼятники другому гроші завжди збирав народ. І, до речі, у Російській імперії цей "національний радикалізм" Шевченка був зрозумілий з самого початку не тільки владі, але й усім прихильникам імперського проєкту. Але якщо тепер ми нарешті прийшли до усвідомлення того, що маємо справу не з радикалізмом, а із реалізмом, то може саме час обговорити ставлення поета до народу і гетьмана?
Адже "зручний" Шевченко – це як "зручна" Україна, це як бажання заплющувати очі на справжні проблеми й випробування, не дивитися вгору. На третьому році великої війни ми знову приходимо до такого самого, "зручного" для багатьох стану безвідповідальності й неусвідомлення, стану, який ніколи не допомагав нам виграти, а Україні – вижити.
