На тлі чергової спроби росіян загарбати Харківщину, мені, як мешканцю Харкова, останній тиждень по кілька разів на день пишуть знайомі (а подекуди й незнайомі – у соцмережах), і питають: "Ну як ви там, ще живі?". Особливо це стосується тих, хто знаходиться далеко, і отримує інформацію виключно зі ЗМІ. А якщо ще й з російських ЗМІ (яких охоче цитує західна преса), то це взагалі "атас" - вони зображують Харків як "випалену пустелю". Хоча насправді там досі проживає півтора мільйона мешканців, та навіть працюють кафе, базари.
Я зазвичай дякую за турботу, але відповідаю, що хоч у людей і є занепокоєння, але, в цілому, у місті все стабільно. Без радикальних змін з осені 2022 року. Люди дивуються, розгублено кажуть: "ну, добре", і йдуть далі читати шалені заголовки на ютуб-каналах, де розповідають про те, що тут вже справжнє пекло й кінець світу.
Насправді "пекло" наразі - у області, там де постійно йдуть бої. У самому ж місті дійсно відносно спокійно, як для війни. Мої сусіди, наприклад, щойно скупилися та пішли - ні, не тікати – а на вилазку з рибалкою. До ставка, де, до речі, ще навесні 2022 року бігали дикі кадирівці, бо це околиці міста. І це під звуки чергового "прильоту" десь далеко. Такі тут нові реалії – загроза відчувається, але життя триває.
До обстрілів та інших незручностей харків’яни давно звикли, і лякає нас не чергова ракета чи КАБ, більшість з яких, на щастя, прилітають на пустирі чи безлюдну промзону, а загроза того, що росіяни зі своєю артилерією знов підсунуться під саме місто, як у 2022-му.
Але містяни вірять у ЗСУ й живуть далі – працюють, відбудовують пошкоджене, закладають нове (якщо мова про бізнес).
Десь поряд гуркотить перфоратор – люди вирішили зробити ремонт у квартирі. Не через пошкодження, а тому що хочеться, й магазини ставлять акційні ціни на будматеріали.
Мало хто тікає з міста. Хіба що дехто переїжджає з півночі Харкова, бо це найближче до кордону – і ті, здебільшого, їдуть не з міста, а до друзів у райони, що розташовані південніше. Майже всі ті, хто хотів поїхати з міста, зробили це ще у 2022-му. Містяни бачили вже все, й щоб налякати їх й примусити покинути місто, потрібно щось дійсно екстраординарне.
Більше того, більшість людей з сіл і містечок Харківщини та навіть прилеглих територій Донбасу, які тікають від окупантів, їдуть саме до Харкова. На стоянках навіть у спальних районах важко знайти вільне місце для паркування авто. І значна кількість номерів зовсім не харківські.
Їдуть вимушені переселенці сюди, бо вірять у те, що "Харків – фортеця". Яку ні за що не здадуть, і яка зможе прийняти всіх охочих. Більше того, більшість вірить, що ЗСУ навіть не підпустять окупантів на відстань артилерійського пострілу, а згодом відгонять окупантів за поребрик. Певно, такої віри у спроможність ЗСУ до спротиву й перемог немає більше ні в кого у країні, як у містян.
Бо харків’яни вже одного разу покладалися на ЗСУ, і у 2022 році ці надії справдилися. Саме у Харкові й регіоні довкола почався контрнаступ, який росіяни тепер називають не інакше як "Харківською катастрофою".
Щодо постійного негативу у інтерв’ю та заявах можновладців у ЗМІ (головним чином – у західних), то більшість розуміє, що це робиться саме задля того, щоб зіграти на емоціях західних бюргерів й отримати більше зброї, ППО та іншої допомоги. Тому місцеві мешканці подібні заяви, здебільшого, сприймають спокійно. Хоча настрій це, звісно, не покращує.
А площа другого за масштабами міста країни робить будь-які російські ракетні обстріли приблизно такою ж загрозою, як вірогідність потрапити під автомобіль. Шанси є, але вони далекі від 100%, якщо ви не живете безпосередньо біля інфраструктурного чи військового об’єкту.
Ось ця віра у ЗСУ і у те, що місто завелике, щоб "впасти", дає людям надію на краще й сил на те, щоб жити в умовах "нової нормальності".
Постійні обстріли, відключення світла та інші незручності посприяли лише тому, що чи не у кожного містянина у коридорі з’явився м’який диван. Тамбур, зазвичай, теж обладнано під "тривоги" у комфорті. В хаті завжди є кілька павербанків, невеличкий запас яких-небуть тушонок і води. А у більш вимогливих - ще й акумулятор для комп’ютера чи телевізора й інтернет, що працює без світла. Все це також є у місцевого бізнесу, який теж давно адаптувався до нових умов. Ті ж водомати, що стоять у дворах, вже працюють від акумуляторів, а не від мережі, і питну воду можна купити завжди. Тобто, настрої в місті не радісні, на тлі важких новин, але немає ніякої паніки, на яку так сподівалися у Кремлі.
Тут слід додати, що Харків - місто особливе з точки зору настроїв населення. Бо, відповідно до соцопитувань, містяни мають найвищі показники місцевого патріотизму в країні. 86% місцевих жителів відповіли "однозначно так" і ще 10% - "скоріше так" на питання: "Чи відчуваєте ви гордість за те, що ви є жителем свого міста?". У Дніпрі, яке теж розташовано на Сході, до прикладу, лише 54% "однозначно" пишалися своїм містом.
Опитування групи «Рейтинг» наочно показує рівень місцевого патріотизму у країні.
Якщо раніше пишалися зі словами "Харків – перша столиця", то тепер "Харків – місто герой", "залізобетон" й "фортеця". Звісно, сприйняття України та українства тут може кардинально відрізнятися від настроїв у Львові чи навіть Києві. Але цей регіональний патріотизм – російськомовний, але проукраїнський – дійсно є потужною місцевою ідеологічною базою, яку не можна відкидати нікому, хто намагається зрозуміти, що ж наразі відбувається у Харкові.
Його до уваги не брали ані росіяни, які помилково вважали альтернативне сприйняття "українськості" харків’янами за прояв "проросійськості", й тому чекали на квіти, але отримали "на горіхи". Ані дехто у центральній владі та у закордонних "овальних кабінетах", хто вважав, що харків’яни одразу віддадуть росіянам "ключі від міста", бо тут, бачте, "російськомовні". Все вийшло рівно навпаки.
Містяни готові відстоювати до останнього своє право НЕ жити у Росії, хоча й до української внутрішньої політики мають претензії.
Тут, звісно, є свої "ждуни", які розповідають щось на зразок "і при росіянах можна жити", але це досить незначна частка від загального населення. Бо росіяни своїми ракетами власноруч "вилікували" більшість з них. Одиниці "ждунів", що залишилися завзятими путінолюбами, атмосфери у місті зараз не роблять. Та й є вони, на жаль, у кожному регіоні.
Якщо подивитися ретроспективно, то оцей місцевий патріотизм був потужним й у попередні періоди. Власне, історично, місто й утворилося з біженців, які зайняли вільні схили у міжріччі Лопані та Харкова – вони їхали сюди саме за "вольностями" і за своїм правом жити так, як хочеться їм, а не царям, королям чи гетьманам.
Слід згадати, що слово "Україна" офіційно у якості адміністративної назви вперше з’явилося саме тут – після ліквідації козацтва царизмом Харків став столицею Слобідсько-Української губернії. До якої увійшов і Бєлгород, до речі.
Сприйняття місцевим населенням України може відрізнятися від інших регіонів держави. Воно навіть може сильно відрізнятися й у самих мешканців міста. Але воно однозначно проукраїнське і дає людям мотивацію триматися попри будь-які ризики та загрози. Це факт.
Тим більше, що саме під час війни тут почали звільняти бізнес від податків та надавати іншу підтримку. Тобто, повертати ті самі "вольності" та увагу, які так довго містяни хотіли побачити. Як же тепер покинути місто?
Це відчуття гордості та патріотизму, разом з вірою у ЗСУ й у те, що місто завелике, щоб його могли просто кинути без підтримки, тримає людей тут.
І сподіваємось, що віра ця, як 2022-го року, знову виправдає себе на повну.
Як повідомляв MYNIZHYN, "Я постійно зустрічаюсь із коментарями, у яких мене звинувачують у бажанні "воювати до останнього українця", дискредитації ідеї перемовин тощо. Тому хочу чітко викласти свою позицію", — пише журналіст Віталій Портніков.
