Російський диктатор Володимир Путін перебуває з візитом у Баку. Серед можливих тем обговорення - транзит азербайджанського газу в Європу. Точніше, формально азербайджанського. Фізична можливість поставок є. Питання в обсягах. У такому разі, паливо піде через українську ГТС до країн ЄС. Тобто, формально Росія стане одним із транзитерів, але не постачальником. Україна збереже транзитний статус.
Виникають запитання: А навіщо це Путіну? І що ми з цього матимемо?
Для початку - про інтереси РФ. У разі угоди, далеко не факт, що всі обсяги газу будуть фізично видобуті Азербайджаном. Паливо може продавати SOCAR. Але от де його придбали: на своїх бурових чи, умовно, на контрольно-вимірювальній станції "Єлець" у Росії?
Для наших європейських партнерів головне буде те, що формально газ буде "азербайджанським". І це - частина загального тренду тиску на Росію з боку колишніх "союзних республік".
Нагадаю, Кремль послідовно обмежував доступ третіх країн до системи нафто- і газопроводів. Аж до "аварій", внаслідок однієї з яких, наприклад, Туркменістан, втратив можливості експорту до ЄС. Але ситуація змінюється. І зараз Росія поступово здає позиції. Так, у нафтопроводі "Дружба" з'явилася казахська нафта. У ЕСГ "Газпрому" може з'явитися азербайджанський газ.
Але де тут інтереси Путіна? На мій погляд, тут є кілька аспектів.
По-перше, частина "азербайджанського газу" може мати "російське походження". Але, підкреслю, найімовірніше, лише частину. Алієв зацікавлений у розширенні можливостей торгівлі газом і нафтою третіх країн. І тут РФ - лише один із можливих учасників схеми.
По-друге, ця схема зберігає (а може і збільшити) обсяги поставок газу через територію Туреччини і далі в ЄС. Ці маршрути, до речі, не припиняли роботу. Турецька республіка досягла мети стати газовим хабом для Європи і має "вхід" з, як мінімум, шести країн. Продає без проблем, але, може обирати партнерів.
По-третє, домовленості щодо азербайджанського газу мають не лише економічний вимір. РФ активно розганяє тему "українського сліду" в підриві Північних потоків, демонструючи "непередбачуваність" офіційного Києва і водночас підкреслено демонструючи свою "договороздатність" щодо чутливих для ЄС тем. Зокрема, створюючи рамки, які дозволять "зберегти обличчя" європейським чиновникам - формально, поставки будуть не російськими.
Що з цього мають Туреччина й Азербайджан? Поки що судити складно, але на поверхні лежать кілька напрямків:
- Коридор Північ-Південь. РФ вкрай зацікавлена в реалізації цього проєкту, але мала свої види, зокрема йшлося про фізичний контроль "зангезурського коридору" (охороняючи, наприклад, підрозділами прикордонників). Але тут збігаються кілька подій. По-перше, Вірменія та Азербайджан майже синхронно заговорили про перенесення обговорення пункту про "розблокування транспортних комунікацій" (п. 9 тристоронньої заяви від 2020 року) на "наступний етап діалогу". Водночас не виключено, що ідею буде реалізовано як проєкт під міжнародним контролем або захистом. Ще раз - міжнародним, але не російським.
- Загальний процес нормалізації відносин між Вірменією та Азербайджаном, у якому РФ відіграватиме дедалі меншу роль.
- Туреччина, як згадував вище, істотно посилює свої позиції, роблячи РФ залежною в питанні продажу свого газу на європейському ринку.
- Туреччина отримує механізми тиску на Іран у питаннях відновлення (і частково побудови) газопроводів, що з'єднують іранську систему з TANAP. А це - можливість отримання бонусів у політичній грі в регіоні.
Що отримує Україна?
А це залежить від того, які цілі ми ставимо. Не варто забувати нашу залежність від поставок нафтопродуктів і, так, газу. Азербайджанська або турецька сторона є прийнятними (з політичної точки зору) партнерами.
Питання збереження або збільшення військової допомоги з боку країн ЄС. Прийнятна і необхідна тема.
Створення нафтопереробних потужностей у країні? А чому б і ні. Якщо той же азербайджанський SOCAR отримує умови для будівництва НПЗ, ми маємо паливо. А РФ навряд чи атакуватиме цей об'єкт, з огляду на газові питання і можливу негативну реакцію Алієва (точніше Ердогана і Алієва).
Ну, і нарешті, у разі утримання Курської області, це - додатковий пункт на консультаціях про можливі рамки переговорного процесу. Азербайджанський газ може піти різними маршрутами, Суджа - не єдиний "вхід" у нашу ГТС. Але важливий і зручний. Тобто, робота станції - обговорювана тема.
В іншому, як кажуть в Одесі, "будемо подивитися".
Раніше ми писали: Вибори в США: що Гарріс буде готувати на дебати з Трампом
