Історія вчить нас: навіть найстрашніша епідемія колись закінчується. І це, з урахуванням особливостей сьогодення, не може не тішити. А ось як саме закінчуються епідемії? Чим? І, головне, чому? Давайте вивчимо історичний досвід.
Чума Юстиніана: і не залишилося нікого
Три найбільш смертельних пандемії в історії людства були викликані однією і тією ж бактерією – чумною бацилою Yersinia pestis. Перша з них – і перша пандемія в історії людства – вибухнула у Константинополі, столиці Візантійської імперії, в 541 р. до н.е. Її принесли з Єгипту через Середземне море, з даниною, яку завойований Єгипет платив зерном візантійському імператоруа Юстиніану. Разом із зерном до Константинополя прибули і щури, які поширили заражених бліх по всьому місту. Чума вихором рознеслася Європою, Азією та Північною Африкою, вбивши від 30 до 50 мільйонів чоловік – майже половину населення цивілізованого світу. “Люди не знали, як лікуватися, і намагалися лише уникати заражених”, – говорить історик Томас Мокайтіс з університету ДеПол. Епідемія скінчилася, лише коли заражати не було кого: всі, хто не помер, перехворіли в тій чи іншій формі та отримали імунітет.
Чорна смерть – винахід карантину
Чума повернулася в Європу 800 років по тому. Епідемія “чорної смерті”, що вибухнула в 1347 році, за рік забрала близько 200 мільйонів життів. Саме тоді, в XIV столітті, європейці вперше чітко усвідомили, що причиною зараження стає контакт із зараженою особою, і почали приймати послідовні заходи, щоб уникати таких контактів. Першою стала влада порту Рагуза, що знаходився під контролем Венеції: вона почала залишати новоприбулі кораблі на рейді спочатку на 30, а потім і на 40 днів. Весь цей час ніхто не мав права сходити з корабля на берег. Тільки якщо впродовж зазначеного терміну ніхто на борту не захворів, корабель міг прийти в порт, а матроси – вийти у місто. Досвід виявився вдалим: зараження в місті припинилися. Від італійського найменування цифри 40 і пішло слово “карантин”.
Велика лондонська чума – ізоляція хворих
Лондону не було дано перепочинку після “чорної смерті”. За 300 років з 1348 по 1665 роки у британській столиці було зафіксовано близько 40 спалахів чуми – частіше, ніж раз на десятиліття. У кожну з епідемій в британській столиці гинуло близько 20% населення. На початку XVI століття в Британії вперше вийшов закон про ізоляцію хворих. Будинки хворих відзначали тюком сіна, прив’язаним до жердини або конов’язі біля входу. Той, у кого в родині були хворі, повинен був виходити на вулицю з палицею білого кольору. Котів і собак масово вбивали, оскільки вважалося, що вони є переносниками чуми. Велика лондонська чума 1665 року стала останнім і найсильнішим спалахом хвороби, вона забрала 100 000 життів лондонців за 7 місяців. Для боротьби із хворобою всі публічні заходи в місті були скасовані. Хворих силоміць заколочували у їхніх будинках, відзначаючи двері червоними хрестами із написом: “Боже, помилуй нас!” Мертвих звалювали на вози і закопували у спільних могилах. Ці жорстокі заходи, проте, дозволили покінчити з чумою назавжди.
Чорна віспа – перші щеплення
Чорна віспа була споконвічною “мешканкою” Старого Світу, вбиваючи трьох з десяти хворих і залишаючи іншим на пам’ять потворні шрами. Але число смертей в Європі здалося дрібницею, коли віспа прийшла в Америку разом з першими мандрівниками в XV столітті і почала викошувати десятками мільйонів тубільне населення Америки, яке не мало природного імунітету до хвороби. “За сторіччя від віспи загинуло від 90 до 95% тубільного населення нинішніх територій США і Мексики, – розповідає Мокайтіс. – До прибуття конкістадорів у Мексиці налічувалося 11 мільйонів жителів, через кілька десятиліть їх залишився один мільйон”. Лише в кінці XVIII століття з чорною віспою вдалося покінчити. Порятунком стала перша в історії людства вакцина. Британський лікар Едвард Дженнер виявив, що доярки нечутливі до чорної віспи. Як виявилося, практично всі вони хворіли коров’ячою віспою, безпечною для людини, після чого вироблявся імунітет до “людської версії” хвороби. Дженнер провів експеримент: він заразив 9-річного сина свого садівника коров’ячої віспою, а потім піддав його дії бактерій чорної віспи. Хлопчик не захворів. Тоді Дженнер почав масово застосовувати цей метод. “Фінальним підсумком цієї практики може стати повне знищення чорної віспи”, – писав він, і мав рацію: через два століття, в 1980 році, Всесвітня організація охорони здоров’я заявила, що віспа повністю стерта з лиця землі.
Холера: перемога гігієністів
На початку – середині XIX століття холера вбивала в Британії десятки тисяч чоловік щорічно. Медицина того часу стверджувала, що хвороба поширюється через “міазми”, що містяться в поганому повітрі. Але британський лікар Джон Сноу запідозрив, що важка хвороба, яка вбиває людей за кілька днів після прояву перших симптомів, ховається не в повітрі, а в питній воді Лондона. Він переглядав записи у госпіталях і моргах, вивчаючи місця спалахів. Він створив географічну карту смертей від холери за 10 днів і знайшов кастер, де померло близько 500 чоловік, навколо колодязя на Брод стріт, популярного в місті джерела питної води. “Отримавши ці дані я почав підозрювати, що в найпопулярнішій водопровідній колонці Лондона вода заражена холерним бактеріями”, – написав Сноу. Він переконав міську владу закрити колонку на Брод стріт – і зараження припинилися. Це досягнення не знищило холеру миттєво – але стало першим кроком до розуміння її причин і боротьби з хворобою засобами гігієни та очищення питної води. Сьогодні холера знищена в розвинених країнах, але в країнах третього світу її спалахи трапляються регулярно і пов’язані саме з якістю питної води.
