9 Червня 2020
9109
Дмитро Лі – так звуть 20-літнього юнака з корейським корінням, що проживає в Ніжині. Багато хто з нас неодноразово зустрічався з Дімою, адже працює він в одному з маркетів міста – «Thrash!»
Дмитро Лі – так звуть 20-літнього юнака з корейським корінням, що проживає в Ніжині. Багато хто з нас неодноразово зустрічався з Дімою, адже працює він в одному з маркетів міста – «Thrash!», що в мікрорайоні «Зірочка».
Ну, то й що тут незвичайного, крім прізвища, запитаєте ви. Незвичайна у хлопця доля, яка від самого його народження рідко була до нього прихильною. Втім, про все по порядку…Дмитро шукав свою матір через телепередачу «Говорить Україна»
Хлопець виріс без батьків. У грудні 2017 року Дмитро став героєм передачі «Говорить Україна». Потрапив на телебачення з власної ініціативи, і керувала хлопцем вкрай важлива мета: більш за все він хотів розшукати свою маму. Яка вона – Діма й гадки не мав, адже ніколи її не бачив… З розповідей вихователів у інтернаті, де він виріс, знав, що мама ніби то відмовилася від нього ще в пологовому будинку… Про батька не було жодної інформації. Прізвище Лі, неукраїнського походження, й зовсім вводило в оману, а часом і ставало об’єктом глузувань.
– Якою ти уявляв свою маму, Діма?
– Я не міг її уявити, бо ніколи не бачив. Одне слово «мама» і думки про те, що десь вона є на цьому світі, гріли мені серце… Я ріс із цією мрією – розшукати її, обійняти, заглянути їй в очі.
Життя в інтернаті: алергію там лікували, наклавши гіпс
Після народження при живих батьках Діма став сиротою… До 7 років хлопчик виховувався в Будинку дитини у місті Прилуки. Потім його перевели в інтернат в селі Удайці Прилуцького району, де Дмитро перебував до 16 років.
– Яким було твоє життя в цьому закладі?
– Знаєте, ніколи більше не хочу туди повертатись… Так, про нас піклувались: годували, чомусь навчали… Але все це без тепла, так, на автоматі… Коли я та мої друзі-однолітки випускалися з інтернату, наші наставники плакали. А коли через деякий час я приїхав до них в гості, ніякої радості не побачив. Мені дали в руки лопату і показали, де треба розчистити сніг, хоча я вже не мав цього робити.
Пам’ятаю, одного разу я отримав добрячого ляпаса по обличчю від нашої вчительки. За правду. Але ніхто не розбирався, де та правда, бо в усьому завжди звинувачували нас, вихованців інтернату. Часто ми не доотримували подарунки, які нам привозили волонтери, це були і солодощі, і одяг, які до нас просто не доходили…
У мене алергія на укуси комах. Це я вже тепер знаю. А коли в інтернаті через укус комахи у мене розпухла рука, наставники вирішили, що у мене перелом і, не церемонившись, наклали мені гіпс, з яким я проходив кілька місяців…
Лише в цьому році я отримав свої документи з інтернату, а з ними і кілька листів від моєї матері… Мені їх не давали і навіть не говорили, що мама писала… У листах мати просила нікому мене не віддавати і обіцяла приїхати. Щоправда, за всі ці роки до мене не приїжджав ніхто. Особливо сумно було, коли інших діток навідували батьки. А я – завжди сам.
Із американською родиною не склалося
Вихованці інтернату часто бували за кордоном, Дмитро по кілька місяців жив у так званих «прийомних родинах». Його двічі хотіли всиновити. У першому випадку Діма відмовився сам, бо не відчув того тепла, яке шукав, у другому – не склалося через стан здоров’я опікунів.
Після 16-річчя Дмитра відправили в Щорс, навчатися на штукатура. Звісно, що ніхто не поцікавився, до чого лежить душа. «Я і такі, як я, не мали права голосу, та і вибору у нас не могло бути», – говорить Дмитро. Після шестимісячного навчання Діма за направленням опинився в Ніжині, де й живе дотепер. Після попередніх робіт, які були аж ніяк не мед, своєю теперішньою задоволений. Принаймні, на хліб, одягтися і заплатити за житло, яке винаймає з другом, вистачає. Але це, звісно, не те, чого шукає хлопець…
Мати так і не знайшла в своєму серці місце для Дмитра
Тоді, на передачі, Діма таки зустрівся зі своєю мамою Наталею. Лі – це її дівоче прізвище, воно дісталося їй від батька корейця Броніслава. Діма заспівав матері пісню, запросив на танець, обійняв, схилив голову на плече. А Наталя? Вона справила враження незворушно холодної жінки. Жодна сльозинка не скотилася з її очей, нуль емоцій на обличчі.
– Діма, не можу не спитати, які тепер стосунки у тебе з матір’ю? Вона просила вибачення за те, що залишила свою крихітку відразу після народження?
– Не просила. І не плакала ніколи. І не пояснювала нічого. Знаю, що народила вона мене у 15 років. Моєму батькові тоді було 18. Вони не одружилися. Забирати мене з пологового ніхто із родичів не хотів, а мамі не віддали, бо вона була неповнолітня.
Після передачі ми обмінялися телефонами. До себе мама не запрошувала, але через рік я приїхав погостювати. Познайомився зі своїм братом Ігорем від маминого другого шлюбу. Пожив у неї деякий час. Що я можу сказати? Матері байдуже на мене.
– Тобто у її житті так і не знайшлося місця для старшого сина?
– Виходить так. Вона не запитувала, як я жив без неї. Не цікавилася моїми планами на майбутнє. Навіть її теперішній чоловік приділяв мені більше уваги, ніж мама. Але я не ображаюся і не ображався ніколи… Її чоловік розповідав мені, ніби вона плакала ночами і говорила, що відчуває цей гріх, але я не вірю. Я лише хочу достукатися до неї, довести, що я є! І мені потрібна її підтримка.
Вона холодна. Ніби кам’яна. Не балує і молодшого сина… А в мене з ним склалися гарні стосунки.
Уже і розшукавши матір, я сам про себе дбаю. Живучи з нею, купував продукти і, як міг, допомагав фінансово. Дуже рідко її про щось просив. Одного разу перед Новим роком отримав від неї подарунок – 500 гривень.
Мама ніколи не телефонує мені. Це завжди роблю я. І чим далі, тим рідше. Нам нема про що говорити. Мама бере слухавку і каже: «Ну, розповідай щось». Їй байдуже, що. І ось уже 4 місяці ми не спілкуємось навіть по телефону.
Від автора: видно, що Діма дійсно не тримає образи на свою матір. Але недовіра все таки є… Він так довго її шукав, а знайшовши, наштовхнувся на холодну байдужість. Та хлопець все одно її любить – мама ж, хоч і не може до неї достукатися, сказати, ну ось же я, дивися, я твій син, ти потрібна мені!
– А коли одружуватись будеш, маму на весілля покличеш?
– Мабуть, ні. І дітей їй своїх не довірю.
– Якою бачиш свою обраницю?
– Хочу , щоб у нас це було раз і на все життя. Хочу створити міцну родину, мрію мати багато дітей. А обраниця моя буде висока, струнка, з довгим волоссям і обов’язково з блакитними очима.
Щодо свого батька, то у Діми зовсім небагато інформації. Знає, що нібито він відбував покарання за вбивство брата і помер у в’язниці від туберкульозу. Наскільки це є правдою, достеменно невідомо. Хлопець хоче відвідати село Набільське Козелецького району, звідки родом його батько, адже чув, що він був одружений і в нього народився син, а отже, у Діми є ще один брат.
– Діма, тобі є з чим порівнювати, ти бачив чимало міст, і навіть за кордоном жив, то як тобі Ніжин?
– Скажу по правді: дивне місто. І люди тут дивні… За кордоном набагато доброзичливіші, ніж у цьому місті… У Ніжині чимало чимось незадоволених людей…
«Музика – моє друге «я»
Тоді, побачивши матір у «Говорить Україна», Діма співав їй пісню «Скажи мені, мамо» (музика і слова Арсена Мірзояна). Хлопець мріє поєднати своє життя з творчістю і сценою. Але деякі серйозні проблеми з документами, які мають місце в житті хлопця, не дають йому поки що цього зробити.
«Хочу стояти на сцені, – зізнається Дмитро, – не заради слави, а для самореалізації. Я виступав на концертах в інтернаті, ми ставили концерти на рівні області і я пам’ятаю ці відчуття. .. Страшно, поки не вийшов на сцену, а коли вже вийшов, забуваєш про все. Пам’ятаю, як на одному з концертів виконував пісню знову ж таки про матір… Глядачі не стримували сліз…».
«Хочу стояти на сцені, – зізнається Дмитро, – не заради слави, а для самореалізації. Я виступав на концертах в інтернаті, ми ставили концерти на рівні області і я пам’ятаю ці відчуття. .. Страшно, поки не вийшов на сцену, а коли вже вийшов, забуваєш про все. Пам’ятаю, як на одному з концертів виконував пісню знову ж таки про матір… Глядачі не стримували сліз…».
У хлопця не було змоги здобути хоча б початкову музичну освіту. Але бажання є. «Як би я хотів навчитися грати на піаніно!, – зізнається Дмитро. – Коли чую цю музику, вона мене просто заворожує… Мені розповідали, що мій батько любив співати і гарно грав на гітарі… Мабуть, цей потяг до музики таки передався мені від нього».
А ще Дмитро мріє створити власну аудіостудію, щоб обдаровані діти різного віку могли записувати там пісні. «Особливо я б хотів допомагати таким, як я, сиротам. Для нас вкрай важливо відчувати чиюсь підтримку».
А поки що Діма мріє… Працює звичайним продавцем, співаючи, готує вдома український борщ (друзі хвалять, що дуже смачний) та чекає, що в жінки, яка його народила, таки прокинеться материнський інстинкт і вона хоча б зателефонує першою…
Дмитро вірить у власні сили. Хлопець впевнений, що цілі, які він перед собою поставив, не виявляться недосяжними. «У мене все вийде», – говорить Діма. Хочеться побажати цьому щирому юнакові обов’язково знайти себе в житті. Він заслуговує бути щасливим.
Спілкувалася Валентина Пильник
Фото з архіву Дмитра Лі
P. S. До речі, після нашої розмови мама Наталя, ніби щось відчувши, таки зателефонувала синові. Сама. Це було вперше.
Щоб подивитися відео, натискайте Переглянути на YouTube
Щоб подивитися відео, натискайте Переглянути на YouTube
