Кожна дитина потребує любові і турботи. Та на жаль, не всі діти оповиті батьківським теплом і ласкою. Із початком повномаштабного вторгнення статистика погіршилася, збільшилася кількість сиріт, дітей батьки яких позбавлені батьківських прав чи з інших причин не можуть виконувати свої обов’язки. Але є люди у яких велике серце, для яких не буває чужих дітей. Сьогодні, хочемо познайомити вас з такою сім’єю.
У мікрорайоні Мигалівка вже рік як проживає велика та дружна родина Марини та Андрія Лопатюків – батьків-вихователів. Ще до переїзду до Ніжина вони створили дитячий будинок сімейного типу. Зараз у них на вихованні 8 дітей. У їхній домівці майже завжди гамірно, панує атмосфера любові та затишку.
Журналісти MYNIZHYN.com вирішили ближче познайомитися з
сім’єю та дізнатися про передісторію створення дитячого будинку сімейного типу, як господині Марині Лопатюк
вдається влаштовувати побут і дозвілля такої великої кількості дітей.
Про все це детальніше у нашому матеріалі
Зі своїм другим чоловіком Марина разом вже 24 роки. Усі життєві радощі та незгоди подружжя проходить
пліч-о-пліч.
Коли Марина познайомилася з Андрієм їй було 30 років, а йому 20 років. Різниця у віці не стала перепоною їхнім
почуттям, проте, Марина хвилювалася, адже незадовго до зустрічі з ним їй було поставлено діагноз безпліддя. На
той час у неї вже був син від першого шлюбу Сергій, зараз йому 34 роки, він військовий і захищає нас на
Запорізькому напрямку.
Я думала, що Андрій молодий і рано чи пізно він захоче мати дитину, а я не можу йому цього дати. Але трапилося справжнє диво – я завагітніла. Дарма, що вагітність далася важко, більшу частину пролежала у лікарні на збереженні, пологи були складними але нагородою за ці випробування стало народження спільного сина Максима. Йому 21 рік, він навчається в Одеській військовій академії.» – розповідає Марина
Марина дуже хотіла ще народити донечку але здоров’я вже не дозволяло.
Коли сину меншому сину виповнилося 3 роки йому поставили діагноз «астма». Хвороба сина внесла корективи у
звичне життя подружжя. Вони почали задумуватися про зміну місця проживання, щоб ближче до лісу і чистого повітря.
Кума Світлана, яка переїхала з індустріального містечка до с.Вертіївка дуже позитивно відгукувалася про селище,
навколо лісиста місцевість, що було б добре для покращення здоров’я Максима. Після гостин у подруги Марина
оцінила природу та клімат і вони з чоловіком наважилися на зміни.
У 2011 році сім’я переїхала з міста Кривий Ріг Дніпропетровської області до с.Вертіївка. Чернігіської області.
Коли здоров’я Максимка почало покращуватися, подружжя загорілося ідеєю поділитися частинкою своєї любові і
турботи з дітьми, які цього не мають. А надихнулися вони прикладом своїх кумів Азарових, які створили прийомну сім’ю.
Ми збирали десятки документів, здавали безліч аналізів, пройшли спеціальне навчання для того щоб стати прийомною сім’єю. – говорить Марина – На навчанні ми познайомилися з родинами у яких є прийомні діти. Вони ділилися досвідом, які бувають ситуації та труднощі. Із нами багато працював психолог та проводив різноманітні діагностики. На той час ми жили у маленькій тісній хатинці з 2-ма кімнатами. У травні ми забрали до себе на виховання хлопчика Сергійка, а у жовтні нам запропонували забрати ще 3-х хлопчиків у яких померла мама. Разом було 5-ро дітей.
Сім’я продовжувала жити і тіснитися у крихітній хатинці та дуже хотіла покращити умови проживання, придбати
інший будинок, щоб у кожної дитини було більше особистого простору. Чоловік багато їздив на заробітки до Польщі,
роки праці та заощаджень принесли свої плоди – сім’я викупила у своїх кумів, які переїздили більший
будинок, радості не було меж. Чоловік за освітою зварювальник, самостійно змайстрував у дворі дитячий майданчик,
подвійну гойдалку, перекладину, закопав колеса для спортивних занять. На момент переїзду до цього будинку
Сергійко вже вийшов у самостійне доросле життя, ще одного хлопчика всиновила інша сім’я.
Марина, продовжувала мріяти про донечку, тому з переїздом до більшого будинку мрія стала реальністю – у жовтні
сім’я прийняла на виховання 2-х дівчаток Аліну та Ярославу. У березні ще 3 дитини увійшли до сім’ї
– Настя, Олександр, Соня.
Із статусу «прийомна сім’я» родина Лопатюків перейшла в статус «дитячий будинок сімейного
типу».
*Прийомна сім'я – це сім'я, яка добровільно взяла від 1 до 4 дітей на виховання та
для спільного проживання.
*Дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ)– це сім'я, яка бере на виховання та для
спільного проживання від 5 до 10 дітей.
До повномаштабного вторгнення росії в Україну сім’я жила своїм звичним розміреним життям, чоловік був на
заробітках закордоном. Незадовго до цього Марина здала на права, як показав час, це допомогло її сім’ї
вижити. Будинок знаходився майже під лісом, тому доводилося часто їздити дітям по продукти, знайомі та друзі
допомагали, треба було прогодувати сім’ю.
У 2023-му році сім’я Лопатюків переїздить до Ніжина, адже у місті більше можливостей розвивати дітей, краща
транспортна розв’язка. На момент переїзду у них на вихованні було 6 дітей, зараз вже 8 – Даня (15р.),
Міша (17р.), Олександр (16 р.), Ярослава (10 р.), Настя (9 р.), Соня (8 р.), Максим (11р.), Євген (12 р.).
Організувати побут великої сім’ї непросто але Марина та Андрій не скаржаться, адже у їхніх серцях вистачає любові на кожну дитину.
На велику родину готую в 10-тилітровій каструлі. У кожної дитини є свої обов’язки, змалку привчаємо до праці, щоб допомагали одне одному, вчилися між собою домовлятися, знаходити компроміси. Після прийому їжі кожен миє за собою тарілку, є черговий на кухні, який протирає стіл, замітає. У себе по кімнатах діти вчаться прибирати самі, кожної суботи генеральне прибирання (розкладають іграшки, витирають пил та ін.)» – розповідає Марина
Із переїздом до Ніжина у дітей з’явилося більше можливостей розвивати свої таланти та вподобання. У кожного є
улюблені гуртки: ракетобудування, малювання, танці.
Також, Марина любить в'язати і навчає цьому дівчаток.
Минулого року нам волонтери привозили нитки і ми в’язали шкарпетки для наших захисників. – розповідає жінка – Із особливим ентузіазмом діти долучилися до випікання коржиків у вигляді різних фігурок для наших воїнів.
Після того як діти виходять з дитячого будинку сімейного типу у самостійне життя, то продовжують підтримувати теплі й довірливі стосунки зі своїми батьками-вихователями. Побудувати такі взаємини дорогого вартує.
Нещодавно мені телефонує Аліна (вона вже доросла, працює в Броварах) і говорить: «Мамо, я хочу зробити собі татуювання-пам’ятку про тебе, ти стільки добра зробила для мене. Потрібно щоб ти своїм почерком написала якесь слово і я його перенесу на тіло.» Мене це дуже розчулило.» – ділиться Марина
Родина Лопатюків викликає захоплення. Хочеться щоб в Україні все більше людей відкривало свої серця до дітей, які
цього так потребують.
Раніше ми писали: За минулий тиждень у Ніжині народилося 18 немовлят
