Часто життя підносить сюрпризи. Багато українців зараз «розлетілися» по всьому світу через повномасштабне вторгнення росії в Україну, а хтось виїхав жити за кордон значно раніше.
Дівчина з Ніжина, Марина Закревська, яка живе у Швейцарії, розповіла MYNIZHYN про життя за кордоном, з чим може зіткнутися українець, які плюси, мінуси життя в іншій країні, що треба враховувати. Як відносяться до українців і до війни в Україні?
Марина має три вищі освіти. У Ніжинському університеті навчалася на факультеті іноземних мов та на фізикоматематичному. У Київському національному університеті вивчала міжнародну економіку. До переїзду за кордон працювала в енергопостачальних та міжнародних компаніях.
Зараз вона працює менеджером з регуляторних питань у міжнародній компанії в Швейцарії.
- Ви зараз живете у Швейцарії. Розкажіть, як ви виїхали в цю країну? Скільки років вже там живете і чим займаєтесь?
- Я приїхала у Швейцарію разом зі своєю родиною у 2016 році по робочому контракту працювати у міжнародній компанії. І ось з жовтня 2016 живу у цій країні. Приїхали ми у прекрасне місто Лозанна, яке знаходиться на заході Швейцарії, столиця франкомовного кантону Во.
- Чи легко зразу освоїтися, знайти однодумців, друзів, прийняти менталітет іншої країни. Чи не було на початку у вас проблем з мовним бар’єром? І взагалі - , з чим може зіткнутися українець, які плюси, мінуси життя в іншій країні, що треба враховувати?
На фото: Марина Закревська. Фото з архіву
- Адаптація у новій країні у мене була своєрідна. Пам’ятаю, ми приїхали з родиною на початку жовтня і вже наступного дня я приступила до роботи у своїй компанії. Тобто не було можливості навіть осягнути і подумати, на скільки ми далеко від дому, тому, що була ціль приїхати і відразу почати працювати. Але на той час мій чоловік зіткнувся з проблемою мовного бар’єру: були курси які давали базові навики знання французької, бо не всі тут говорять англійською.
А моєму синові на той момент було 3.5 роки, він пішов у садочок де говорили англійською та французькою. (Зараз моєму сину 11 років, доньці – 7.) Вони вчаться в public school – на французькій мові. Між собою розмовляють англійською. Син розмовляє українською, донька розуміє майже все, але поки ще не говорить, проте думаю, що ми з нею до цього ще прийдемо.
Звичайно на той момент у сина була своя адаптація. Але вже через декілька місяців він міг зрозуміти що йому говорять і сам говорив якісь базові фрази. А я працювала кожного дня в англомовному середовищі тому навіть не докладала зусиль, аби вивчати французьку. Якщо десь у побуті мені потрібно було говорити французькою, то в цьому мені вже допомагав чоловік або ж я шукала ту людину, яка говорить англійською і намагалася донести свою думку.
На фото: Марина з дітьми. Фото з архіву
- З інших елементів адаптації, які були для нас складними – це зовсім інший підхід, ставлення до життя. Наприклад, всі магазини в будні дні закриваються о 7 вечора. Не можливо знайти магазин чи аптеку, які б працювали до 9 вечора. У суботу всі працюють до 6 вечора а в неділю взагалі нічого не працює.
Пам’ятаю ситуацію, коли у сина увечері піднялась температура і мені треба було купити жарознижуючі. В інтернеті знайшла єдину аптеку, яка працювала до 10 вечора і там вже придбала потрібні ліки.
Такі ось складнощі адаптації: якщо ти не купиш харчі або ліки завчасно, то вже увечері ти їх ніде не купиш. Але до цього згодом звикаєш. І тепер через роки я вже звикла, що неділя у швейцарців – це день родини, вони проводять час з дітьми: ідуть в парк, до озера або їдуть в гори.
Друзі за кордоном
- Щодо друзів, то зазначу: я їхала працювати в компанію, де багатьох вже знала і коло спілкування з українцями було достатньо велике. До повномасштабного вторгнення я нараховувала собі, що знаю приблизно 500 українців, які тут живуть, а після вторгнення це коло значно збільшилось.
Щодо друзів – швейцарців, тут теж є свої особливості. Вони дуже привітні і цінують, коли людина приїхала не знаючи мови і починає її вивчати і говорити. Українців вони підтримують, але стати друзями з корінними швейцарцями, це не просте завдання. Ви можете спілкуватися, вести приємні розмови, але щоб вас запросили в гості – це не так швидко.
Приміром мене запросили в гості десь після трьох років знайомства. Я майже зразу до себе запрошувала, готувала борщ для гостей, але щоб мене запросили потрібно було щоб пройшло більше часу. Але є така особливість, (це те, що я відчуваю, розповідаю свої враження) якщо тебе запросили в гості додому, це означає, що ти вже довірений друг цієї родини, тобто тебе впустили в родину і в коло своїх друзів.
Медична система у Швейцарії
- А ще такий елемент адаптації – медична система. Мені важко було зрозуміти, чому на зустріч з лікарем я маю чекати три місяці. Але згодом я звикла і до такої системи. Кожного року тут люди проходять check up обстеження – це повне медичне обстеження, як дорослим так і дітям. Якщо виявляють проблему, тоді є лікування. Якщо щось трапилося з людиною, тоді потрібно звертатися в госпіталь і там є свої очікування. Якщо людина не «помирає» і може сидіти і чекати 8 годин, вона сидить і чекає. В першу чергу приймають тих хворих, у яких складні якісь ситуації, відкриті переломи, тощо.
Для дитини потрібно знайти педіатра, для дорослого – лікаря женераліста. Вони не женуться за грошима і кількістю пацієнтів, вони приділяють увагу кожному своєму пацієнту не знижуючи якість сервісу.
Щодо антибіотиків – це окреме питання. З цим дуже строго. Якщо тільки лікар вважатиме що це вам потрібно – тільки тоді дасть згоду. Тут такий підхід. Не можна кожну застуду лікувати антибіотиками і я це підтримую.
Що треба врахувати
- Перед переїздом я отримала гарну рекомендацію від знайомих, що варто звернути увагу на вивчення англійської для своєї родини, а французьку мову – вже потім. Також були рекомендації, що варто зробити в Україні з житлом, з рахунками, тобто як закрити всі справи в Україні, кому надати довіреність на вирішення тих чи інших питань.
Звісно, що є плюси великої компанії, яка тебе перевозить в іншу країну – всі твої речі спаковують і перевозять спеціальні релокаційні компаніі. А мені потрібно було лише знайти житло. Поки я шукала це житло, то я жила в тимчасовій квартирі, яку надала мені моя компанія. Все продумано і організовано. Все для того, щоб людина приїхала і працювала. То з цим у мене все було легко і просто.
Приїжджаючи в квартиру – ти маєш все занотувати, фотографувати, якщо є якісь пошкодження, бо виїжджаючи – ти маєш покрити всі витрати на ремонт нових пошкоджень цього помешкання. Тобто це важливий елемент. І через такий підхід – всі квартири без меблів. Є тільки інстальована та укомплектована кухня з технікою, облаштовані туалет і ванна кімната. Ось така цікава особливість. Причому, в багатьох країнах так здається житло в оренду. Це правильний підхід, бо якщо я була б вимушена покривати витрати за поломані ніжки дивану, то…дуже просто коли в тебе «голі стіни».
Цікава особливість пошуку житла. Коли я закінчила працювати по контракту в своїй компанії, почався «розгар ковіду» і я пішла на інтенсивні курси вивчення французької. Коли почала шукати квартиру чи дім для винайму житла сама, то зрозуміла, що швейцарці не женуться за грошима, їм треба стабільність і впевненість. І коли ти без роботи, без контракту і ти – українець,… мені всі відмовляли. І я вирішила, що я їх всіх перехитрю і заплачу за житло наперед за два роки. Але, мені все одно всі відмовляли.. Тож я змінила підхід і винайняла будинок, який здавали лише на півтора роки. І це було вже в іншому місті - Бюссіні (Bussigny), там почала знайомитися, спілкуватися з людьми вже не лише англійською а й французькою, завдяки своєму поглибленому вивченню цієї мови. А людям тут це дуже приємно, коли ти намагаєшся говорити тією ж мовою, якою говорять вони.
Потім почалася повномасштабна війна і була надзвичайна підтримка моїй родині і людям, які приїздили до мене з України, як біженці. І в якийсь момент моя сусідка переїздила у свій новий будинок і погодилася здати мені своє житло без урахування контракту і всіх інших моментів. Бо вона мене знала і довіряла. І з 2022 року я живу в цьому будинку довготривалий термін не думаючи, що мені потрібно буде шукати собі нове житло.
- Як там люди відносяться до українців, до росіян, до війни, що б ви сказали з власного досвіду?
- Скажу так: до повномасштабного вторгнення я бачила, що багато швейцарців дуже цікавляться російської літературою, зокрема класиками. У мене навіть є знайомий француз, якого батьки назвали Юрієм, бо дуже захоплювалися російськими авторами. Є в мене таке відчуття, що росія багато вкладала в те, щоб популяризувати російську культуру за кордоном. Але коли почалася повномосштабна війна, то розуміння у всіх було однозначне: росія вбиває українців.
Коли приїздили біженці з України, система не була налаштована на це, але всі мої сусіди намагалися підтримати українців: пропонували харчі, меблі, тощо. Один з моїх сусідів, якось мене зустрів і сказав: я був не правий, я завжди був пацифістом і був проти того, що Швейцарія пропонувала закупити для армії. Я вважав, що не треба ніякого озброєння країні бо війни – це все в минулому. Але тепер я розумію: треба жити в мирі але бут готовим до війни…
Зустрічаючи зараз своїх сусідів, я розповідаю що в Україні кожного дня помирають люди, через російські обстріли, бо в медіа вони менше й менше зараз бачать інформації про війну в Україні. Новини перекриваються подіями в Ізраїлі, Палестині…Але кожного разу мої сусіди обов’язково запитують, як мої родичі зараз живуть в Україні. Я завжди відчуваю підтримку від місцевих людей і це прямо до сліз…бо всі розуміють, що в моїй країні іде війна.
Єдиний український ресторан у всій Швейцарії
- До початку повномасштабної війни, мій чоловік відкрив тут невеликий український ресторан разом з партнерами. Це був успіх: єдиний український ресторан у всій Швейцарії!
З початком повномасштабної, ми створили там пункт прийому гуманітарної допомоги: всі швейцарці могли прийти і принести їжу, обігрівачі, спальники. Було дуже багато людей, які приносили допомогу. А була інша категорія людей, які приходили і пропонували своє житло. Це – швейцарці! Які пропонували своє житло українським родинам. Вони настільки близько сприйняли цю ситуацію!... Наплив людей був неймовірний і поки швейцарська система запрацювала, я як могла так і допомагала українським біженцям – в моєму домі людей було дуже багато і я всіх намагалася десь розмістити, розсели, дати прихисток.
На фото: Марина Закревська у власному ресторані в Швейцарії. Фото з архіву
- Я дуже пишаюся тим, що я українка і завжди відчуваю відкритість у допомозі від кожного швейцарця, якого тут зустрічала.
Щодо ресторану. Оскільки мій чоловік повернувся в Україну, тому ми продали ресторан. Досі болить, бо це було українське прекрасне місце у Швейцарії. Ми проводили там різні концентри. До мене приїздила співачка Люба Буличова з сольним концертом, яка також родом з Ніжина. Крім того, у нас там були поетичні вечори – приїздив Пермяков Андрій - український поет, перекладач, театральний та естрадний виконавець. У мене були плани запросити з сольним концертом Анну Кіндзерську, яка теж співачка, родом з Ніжина. Планували просвітницьку зустріч з Мариною В’язовською, це українська науковиця, яка розв’язала математичну задачу, над вирішенням якої науковці всього світу працювали кілька століть.
Загалом - було дуже багато планів, але війна відкоригувала все по –своєму. Ресторан – це був прекрасний досвід, як відкрити власний бізнес в Швейцарії.
- Ще з 2014 року ви надаєте допомогу Україні. Чим саме і як допомагаєте?
- В моїй родині ми розподілися так: я працюю і забезпечую родину, а мій чоловік концентрується на допомозі армії. Він робить все, для того, щоб забезпечити боєздатність та ефективність оборонної системи. Він почав співпрацювати з однодумцями і разом заснували благодійний фонд «Комбат UA» і сконцентрувалися на тому, що фахово допомагали деяким групам спецназу. Це продовжувалося десь до 2016 року. Потім волонтерська хвиля пішла на спад, але мій чоловік все одно продовжував управляти Волонтерською Оптичною лабораторією. Ця лабораторія зараз дуже затребувана у величезних обсягах. Це крутий проєкт, який продовжує існувати і мій чоловік продовжує цим зараз займається.
З початком повномасштабного вторгнення ми збирали кошти із заможних українців і великими партіями закуповували багато всього для України. Згодом мій чоловік зібрав рюкзак і поїхав на війну, в Україну. В нього гарні технічні знання, він залишився в Києві і зараз має багато різних проєктів: займається розмінуванням, паралельно є радником міністра стратегічних підприємств, керує своєю Волонтерською Оптичною лабораторією і активно працює над тим, щоб покращити оборонну здатність України і наблизити нашу Перемогу.
Але є і негативний момент в цьому всьому: родини фактично немає і вже три роки ми не живемо разом, у нього там своє життя. Але і діти і я ми надзвичайно пишаємося ним. Коли є можливість – намагаємося побачитися і діти дуже його люблять і ці зустрічі дуже теплі. Але.. повноцінної родини вже в нас нема. Це наша ситуація, наші реалії.
- А що б ви порадили людям, які їдуть за кордон? Поради від бувалих – скажімо так. (Приміром треба що? вивчити менталітет країни, вивчити мову, знайти там хоч якихось знайомих чи їх знайомих і т.д. Тобто без якої підготовки не варто їхати за кордон?)
- Треба знати когось, хто живе в тій країні, в яку ви плануєте їхати і в кого можна запитати різні важливі моменти.
Краще вивчати англійську мову і потім вже на місці вивчати локальну. Тобто перша мова – англійська, бо ви завжди знайдете людину, яка говорить цією мовою. Їхати просто «на абум» - це ризиковано. Потрібно мати знайомих.
Приміром, з початком повномасштабного вторгнення до мене приїздили люди, яких я особисто не знала, але вони знаходили мене через своїх знайомих і хоча б теоретично знали, що десь там живе Марина з України і що я можу чимось допомогти їм. З цими людьми ми зараз в дуже теплих і добрих стосунках. Ми – як рідні, підтримуємо, допомагаємо, спілкуємося.
- Чи сумуєте ви за Україною, проживши вже багато років закордоном? І чи є у вас місце в Україні, де вам хочеться побувати ще і ще?
- Сумую. В мене два рідних міста. Ніжин – на першому, на другому – Київ, де я також прожила багато років.
У вересні була в справах у Києві і це було відчуття, що ти в рідному місті. Через брак часу, не змогла приїхати в Ніжин. Але ці місця знайомі з дитинства – вони дуже рідні і дорогі. Я дуже люблю зустрітися зі своїми викладачами. Вони зробили з мене людину. Велика вдячність моїй мамі – вона закарбувала і створила мій сильний характер.
Зараз я працюю в іншій міжнародній компанії і моя мама живе з нами. Я рада, що вона поряд, тому що я дуже переживала, коли Ніжин обстрілювали. Це була дуже важка для мене тема і я мала тоді панічні атаки, прокидалася вночі і не могла дихати.
Мої рідні тоді і мама і сестра з племінницею, майже жили у підвалі через обстріли, було дуже страшно за них. На той момент ми знайшли людину, яка змогла вивезти їх з Ніжина. Мама зараз дуже допомагає мені з дітьми і я спокійна, що вона поруч.
А сестра з племінницею повернулися зі Швейцарії в Україну. Це була досить болюча для мене тема, я надзвичайно переживала за них, адже в моїй країні зараз небезпечно, на жаль. Але вони вирішили повернутися.
На фото: Сестра Марини з племінницею у Ніжині. Фото з архіву
Зараз вони переїхали до Києва. Сестра працює у логістичній компанії, племінниця набрала максимальний бал з математики на ЗНО і вступила до Могилянки. Пишаюся ними, переживаю за них. І ми всі мріємо про Перемогу, і закінчення цієї жахливої війни.
Фото з архіву Марини Закревської
Раніше ми писали: «На багатьох будинках висять українські прапори»: розмова з дівчиною з Чернігова, яка живе в Канаді
