У кожного села є своя історія, що передається з покоління в покоління. Мрин, розташований у Мринській громаді, зберігає у собі кілька легенд про своє походження – від працьовитої річки до мандрівних купців і піщаних буревіїв. Чому його назва пов’язана з млинами, що сталося з річкою Мринкою та як село пережило буремні часи – дізнавайтеся у захопливій легенді.
Колись давно, коли сонце малювало золоті орнаменти на небесному полотні, а тумани плели свої сріблясті мережива над зеленими луками, стояло на цій землі село Мрин. Розкинулося воно серед річок і лісів, мов прихована коштовність, яка зберігала в собі безліч таємниць та історій. Це було місце, де зливалися долі людей і води річок, де зберігалася пам’ять про часи мирного життя й буремні роки війни.
Із серця села витікала маленька, але невтомна річечка Мринка. Текла вона, ніби срібна нитка, що прошивала землю, з’єднуючи серця людей з цією землею, даруючи їм свої води, як мати дарує своє тепло дітям. Мринка була трудівницею, наче дбайлива господиня, що без упину піклується про свій дім. Вона обертала численні водяні млини, що стояли вздовж її берегів. Люди казали, що річечка мала, але сильна, як невпинне серце. Та не тільки працею славилася Мринка, а й своєю мрійливою природою. Бо недарма старожили говорили, що її справжнє ім’я – Мрійка. Коли річка тихо струмувала своїми водами, здавалося, що сама вона шепоче щось таємниче, мовби хтось промовляв найпотаємніші бажання. І хто б не зупинився на її березі, мимоволі занурювався в думки, його очі загорялися світлом надії і душа прагнула до нових мрій. А Мрійка збирала ці думки й переносила їх далі – до великого Остра, а потім і далі, до далеких країв, де сонце зустрічало горизонти.
У ті часи, коли Остер був великою судноплавною артерією, по ньому плавали кораблі грецьких купців. Ті судна везли до Ніжина на своїх палубах коштовності, золото, ароматні прянощі, і в цьому багатстві вчувалося відлуння далеких невідомих земель. Греки знали, що Мрин – це місце, де зливаються річки, і кожна з них несе свою особливу силу. Одного разу, коли вечірнє сонце вкривало небо пурпуровими та золотими фарбами, до берегів Мрина причалив грецький корабель. Купці, втомлені подорожжю, дивилися на спокійну гладь води, шукаючи там відпочинку й затишку. Але Мрійка мала свої наміри. Вона тихо вирушила назустріч судну, і раптом піднялися хвилі, мовби невидимий велетень ворухнувся у водах.
Фото: Мрин. Джерело: Вікіпедія
– Що це за лихо? – скрикнув капітан. Але його слова загубилися серед шуму хвиль. Корабель захитався, і в темній глибині зникли золоті монети, блиснувши востаннє, як зорі на ранковому небі. Кажуть, з того часу русло почало замулюватися, а люди назвали це місце Замринкою, бо там, де замерли скарби, затихла і сама річка.
Та історія Мрина не обмежувалася однією лише загадкою. Річка текла далі, несучи свої струмені повз луги і гайки, обертала млинові колеса, що безперестанку шурхотіли, немов літописці, які записували плин часу. Люди говорили: «Млин за млином, вода за водою – так і Мрин». Поступово слово «млин» злилося з назвою річки, а річка дала своє ім’я селу. Мринка – річка-трудівниця, невтомна, як душа, що не знає втоми.
Є ще одна історія, мрійливіша, ніж інші. Переказують, що між Мринкою та Остром був піщаний острів, мов оаза посеред вод. Купці, що припливали сюди, часто зупинялися на тому острові, щоб перепочити від довгих подорожей. Вони розкладали на березі килими, розкривали свої скрині з пахощами та прянощами, вдивлялися у далечінь і мріяли. Про незвідані землі, про невідкриті шляхи, про майбутні зустрічі. Кажуть, що ті мрії переплелися з водою, зробили її співучою і вона почала мрійливо співати. Відтоді річку стали називати Мрійкою, а згодом – Мринкою. Так і село взяло ім’я від річки, зберігши в собі всі мрії, що народилися на тому острові. Бо Мрин – це не просто місце, це берег мрій, які завжди пливуть разом із водами річки.
У західній частині села, де тепер розкинувся сосновий ліс, лежить куток, який люди здавна називають Піском. Колись давно між Мрином і сусіднім селом Селище було озеро, яке сяяло, мов небесна перлина. Вода в ньому була така чиста, що в ній, здавалося, купалися самі зорі. Одного спекотного дня через село проходив циганський табір. Утомлені мандрівники зупинилися біля озера, щоб перепочити, а діти мерщій кинулися купатися в його прохолодних водах. Та сталася біда: одне з маленьких циганчат, радісно пірнувши, не випливло. Його згорьована мати упала на коліна біля берега і прокляла озеро, яке забрало її сина. «Нехай це озеро висохне, як висохли мої сльози!» – ридала вона, а вітер поніс ті слова над водою. З тих пір озеро почало всихати, вода відступала, залишаючи після себе тільки піски, які мовчки насувалися на село, мов тихий, але невидимий ворог. Щоб зупинити піски, люди посадили сосновий ліс. І він стоїть там досі, як зелений мур, що захищає Мрин від піщаних буревіїв. А найвищі пагорби люди з любов’ю прозвали Карпатами – на честь справжніх гір, далеких, але таких рідних і величних.
Фото: Міськрада у Мрині. Джерело: Вікіпедія
За три кілометри від села лежить урочище, яке зветься Воскресінським лісом. Колись це був острів, що сховався серед боліт і вод, до нього вела лише вузька стежка, відома тільки місцевим. І одного дня, напередодні Великодня, на село налетіли татари, мов чорна буря, що зриває всі надії. Мрин палав, а дим здіймався до неба. Ніби свічки, горіли душі загиблих.
Тим, хто врятувався, вдалося знайти сховок на тому острові. Там, посеред тиші і темряви, люди зустріли Світле Воскресіння Христове. Їхні пісні лунали серед дерев, наче молитва, а серця наповнювала віра, що підтримувала навіть у найтемнішу годину. З того часу цей острів став Воскресінським – символом нового початку, віри, що не згасає навіть серед руїн.
І так стоїть Мрин, як дерево з міцним корінням, що виростає з води, піску й землі. У кожній його частині живе легенда, що, мов шепіт вітру, переплітається з шелестом листя й тихим плином вод. Тут переплелися млини і мрії, трагедії та воскресіння, і кожен, хто сюди приходить, відчуває, як доля цього місця тече крізь його власне серце, розповідаючи свою давню нерозгадану історію, що її вічно шепоче вода Мрійки, мов найсокровеннішу таємницю.
Фото: Мрин (фільмування з дрона). Джерело: Youtube
Мрин – це не просто село, це живий літопис, написаний водами й пісками, в якому кожен рядок просочений працею та сльозами, надіями і світлом віри. Це місце, де кожен може відчути, як вода Остра гладить його долоні, тихо нашіптуючи про мрії, які не перестають жити, про битви, які перетворюються на силу, і про те, як навіть найглибша темрява може обернутися світлом.
І стоять ті зелені сосни, що виросли на пісках, як мовчазні стражники, оберігаючи спокій села, і високі пагорби, названі Карпатами, тягнуться до неба, нагадуючи про силу життя, що завжди знаходить шлях. І шепоче вітер у гілках сосен: «Не забувайте, хто ви і звідки.
Пам’ятайте про річку, яка несе ваші думки далі. Пам’ятайте про Воскресіння, що дарує новий початок».
А річка, мовчазна і мудра, плине далі, несучи своїм плином мрії та історії. І якщо в тиші над водою прислухатися, можна почути, як Остер шепоче свою пісню – про вічне, про незабутнє, про те, що в серці кожного з нас. І ця пісня, мов тиха молитва, лине крізь віки, наповнюючи світ теплом і надією, як сонце наповнює золотом ранковий небокрай.
Легенду переповіла жителька цього села Любов Буняк, а записала й художньо оформила директорка КЗ «Публічна бібліотека Мринської сільської ради Ніжинського району Чернігівської області» Юлія Байда.
Як повідомляв MYNIZHYN, чому село Припутні має саме таку назву? Існує кілька цікавих версій, пов’язаних із козаками, шляхами та навіть птахами. Тут знаходили римські монети, тут досі збереглися давні топоніми, а найпоширеніше прізвище – Грищенко. Читайте більше про історію цього загадкового куточка Ічнянщини!
