День, який розділив життя на «до» та «після»: згадуємо початок повномасштабного вторгнення росії на територію нашої Держави.
Вже за кілька днів, 24 лютого 2025 року, – третя річниця повномасштабного вторгнення росії в Україну.
24.02.2022 російські війська атакували Україну по всій лінії кордону – у Луганській, Сумській, Харківській, Чернігівській та Житомирській областях, з боку тимчасово окупованого Криму, на Донбасі, а також зайшли з боку Білорусі на Київ та область.
MYNIZHYN зібрав спогади ніжинців про перший день російського вторгнення в Україну.
І хоча вже третій рік війни, але той день 24.02.2022 ми ніколи не забудемо.
Ми завжди будемо його пам’ятати. Бо такі спогади не стираються з пам’яті, бо воно нам болить десь всередині… десь в серці нашого дитинства, в серці Нашої Землі.
І про це ще напишуть багато історій, багато книг та спогадів.
Раніше ми писали: Фронтові оповідання з Донбасу: ніжинець Євген Луняк написав книгу про війну
Тож, давайте і ми пригадаємо...
Ми запитали у жителів Ніжина: яким був перший день війни для вас - 24.02.2022? Де ви перебували, що робили, чи вірили взагалі, що вона почнеться? Які перші думки, дії були? Чи планували виїздити чи залишатися вдома?
Наталія Клипа, доцент Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя
Першу звістку про війну я отримала 22 лютого близько шостої години ранку. Мені зателефонувала студентка, батьки якої живуть у Корюківському районі, що їхнє село обстрілюють з боку росії: «Наталіє Іванівно, війна!». Звісно, довго не могла повірити, що таке можливо. Але згодом почали приходити повідомлення й від інших знайомих і друзів, що прикордоння нашої області під обстрілами. Перші думки «Що робити?» і «Як там діти?», бо вони живуть в Ірпіні, а Київ – ціль № 1 для загарбників. Розгубленість, розпач і навіть безпорадність відчувала у перші години цього дня.
Офіційно вже о восьмій годині ранку ректор повідомив про початок повномасштабного вторгнення в Україну російських військ. Щиро вдячна Олександру Самойленку за чітку організацію роботи всього колективу університету в перші дні війни, за поставлені перед нами завдання, виконання яких дозволило зібратися, дисциплінуватися і не піддаватися песимістичним почуттям і думкам.
Нікуди виїздити не збиралася і не планувала, бо була тоді директором ННІ філології, перекладу та журналістики і мала турбуватися про безпеку своїх студентів і співробітників.
Із позитивних вражень того часу (на фоні всього страшного і негативного) запам’яталися почуття єдності, згуртованості і готовність прийти на допомогу і колег, і сусідів, і просто знайомих, перше питання яких при зустрічі чи телефоном: «Як ти?», «Що зараз треба?», «Чим допомогти?».
Анастасія Козоріз, завідуча відділу археології та історії підземного Ніжина Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського
Коли почався воєнний напад РФ на Україну, я була вдома, в Носівці. Відчувала, що це може статися, але не думала, що так швидко.
23 лютого на роботі у нас був круглий стіл, а ввечері я вирішила купити подарунок для мами, адже 25 лютого в неї день народження, а також запастися продуктами. 24 лютого мама поїхала до Києва на роботу. Саме вона першою повідомила мені, що почалася війна, Київ бомблять, і її відпускають з роботи, тож вона негайно повертається назад у Носівку.
Чоловік на той момент уже не спав – він збирався у відрядження до Чернігова (думав, що знову зриваються склади, тому стоїть такий гуркіт). Я ввімкнула новини, і це був справжній шок. Ми не знали, що робити, але найперше – як убезпечити нашого трирічного сина. Ховатися було ніде.
Ми вирішили поїхати до моїх батьків, адже у них добре облаштований погріб, майже як бомбосховище. Звісно, він не міг захистити від прямого влучання, але тоді ми про це не думали – там здавалося безпечніше. Вдома ми не залишилися ще й тому, що наш будинок розташований занадто близько до залізниці та дороги.
Мої батьки також живуть у Носівці, але на околиці, подалі від стратегічних об’єктів. Мамин день народження ми відзначали вже в погребі. Через стрес у неї сильно піднявся тиск, тож подарований мною тонометр виявився вкрай доречним. До батьків приїхала й сестра, яка на той час працювала в Києві. Вона медсестра за освітою, тож змогла надати мамі необхідну першу допомогу.
Хоча наше місто окупанти не захопили, вони періодично з’являлися в сусідніх селах, і небезпека залишалася постійною.
Дмитро Тимошик, керівник IT компанії, депутат Ніжинської міської ради
Що почнеться війна не думав, більше того, ми з дружиною проспали першу ракетну атаку й прокинулись як завжди на роботу.
В перший день моя родина була вдома, а я, Костянтин Смалій та Михайло Одосовський поїхали в міську раду вирішувати, що робити далі. Там зібралась повна зала людей, поговорили, але як і очікувалось нічого конкретного не вирішили. Маючи досвід Революції Гідності, ми розуміли, що головне - втримати правопорядок і точно знали, що поліція сама нічого не зробить.
В обід ми були в парку Шевченка, де вже зібралось чоловік 150 молоді, спортсменів, активних людей, які готові були захищати місто. Костя виступив перед людьми, що зібралися, адже треба було їх об'єднати, обговорили деталі та сформували перші загони самооборони, які негайно заступали на цілодобове патрулювання.
Ми зібрали списки та повернулись до міськради, щоб виписати тимчасові посвідчення для учасників. Роздавали жовті стрічки та наклейки на машини, створили чат для координації.
Вночі першого дня ми були на чергуванні, і вже реагували на інформацію про ДРГ та можливий захід ворога у місто.
Попереду було ще кілька місяців роботи в загоні самооборони, паралельно координація з супермаркетами для завезення продуктів у місто, фури гуманітарної допомоги зі Львова, доставка муки для хлібзаводу, волонтерство та ще багато всього.
Але тоді жили одним днем, не було часу роздумувати, більш-менш ми прийшли до тями тільки перед Великоднем і почали повертатись до роботи зосередились на завозі гуманітарки, домовились з керівництвом Львова про поставку інсуліну, ліків та продуктів у Ніжин та звільнені села, паралельно була гуманітарка з Польщі, літом вже почала роботу Кухарська зграя.
Згадуючи ті дні - мені, як і багатьом хто був поруч, важко зібрати деталі докупи, а деякі речі не хотілося б пригадувати ...Кілька діб без сну, збір та передача інформації про рух ворога, блокпости, патрулювання, загроза повного оточення, навчання та злагодження, участь в обороні - всього було багато, все відбувалось швидко і дещо хаотично.
Сильною моральною підтримкою та вагомим фактором перших днів, стало рішення роздати зброю зі складів, саме тоді багато людей стали на захист своїх родин, міста та держави.
Зараз дуже рано підводити підсумки, адже оборона триває. Хоч уже й не треба колотити коктейлі, але так само як в перші дні треба всім тримати стрій та підтримувати одне одного, адже в цьому наша сила.
Ірина, жителька Ніжина, репетитор з англійської
Я до останнього не вірила, що може розгорнутися така повномасштабна біда. Мені здавалося абсурдним у 21 столітті в центрі Європи розпочинати війну. Навіть коли прокинулася від вибухів, то не хотіла ще приймати цю реальність. Тоді я жила у Києві, але зібрала речі і повернулася до Ніжина. Думка про виїзд закордон не розглядалася, тому що мені здавалося, якщо поїхати, то повертатися може вже і не бути куди.
Раніше ми писали: Звикати до війни – це погано?: що говорить на це психолог
Олена, жителька Ніжина
Зовсім не вірила, що почнеться війна, і не вірила, що почалась... Збиралась навіть на роботу йти.
Планувала виїхати за кордон, адже мала подбати про безпеку дитини, але через небезпечну ситуацію на наших дорогах на початку вторгнення, все ж вирішила залишитись.
Анна Коросько, ніжинська майстриня, пенсіонерка
Так – пам’ятаю той десь досить докладно. Що я робила?...Потихеньку почала облаштовувати невеличке місце в погребі. Віднесла туди пару пляшечок води, трохи їжі…Паніки не було. Виїздити? Та куди я поїду? З першого дня війни і до сьогодні я вдома, в Ніжині.
Головне – аби війна вже прекратилася, аби перестали гинути наші хлопці на фронті, щоб всі повернулися додому, до своїх домівок.
Валентина, жителька Ніжина
А ми з подругою Іриною планували здати екзамен. Пам'ятаю, як я писала викладачці якраз 24 лютого у вб- уточнювала про екзамен з української мови. А вона відповіла, що екзамен здати можна, ...але почалася війна.
Я теж це розуміла, але так дивно було таке чути....і дуже довго спливали в пам'яті ті рядки - написані у вб "...але почалася війна...".
Пам’ятаю у Ніжині вранці вибухи, від яких прокинулося все місто! Потім - купа людей на вулицях, величезні черги на заправки і в магазинах за хлібом і страшні новини в інтернеті, від яких просто не можливо було відірватися і осмислити, що оте все з нами відбувається! Новини про те, що бомбили Київ й інші міста України! Жах!..
Відео зруйнованих багатоповерхівок столиці, які стоять задимлені, величезні черги автоколон при виїзді з Києва! І ти не знаєш, а що робити і куди їхати?... бо почалася війна.
Чи вірила я, що росія на нас нападе? Були такі думки, які «холодили серце». Тому, що пригадуючи розповіді старших про початок Великої вітчизняної, які розказували про те, що і тоді західні ЗМІ всюди оголошували і попереджували про наступ, а радянські ЗМІ запевняли, що не треба піддаватись провокації. І от тоді, напередодні вторгнення, проаналізувала, що зараз і в наші дні відбувається щось дуже схоже. Наші ЗМІ говорять – що то провокація, а західні ЗМІ впевнено попереджають про наступ!..
А ще – пам’ятаю, як моя подруга Світлана через пару днів після вторгнення писала мені, як з родиною вирушили за кордон і які черги там! Скільки автоколон стоїть при виїзді за межі України і на всіх кордонах з усіх ЗМІ звучить Україна! Ukraine!!!.
Подумалось тоді, невже це моя країна зараз звучить з усіх радіостанцій, з усіх телевізорів і вся Європа слухає наші жахливі новини!. Так боляче було чути про це і все оте не вкладалося в голові!
Також ніжинці говорили нам про те, що докладно пам’ятають той день, але не хочеться знову його згадувати і знову переживати ті емоції.
Ми отримували і такі відповіді:
«Я не хочу згадувати…».
«Я не хочу, щоб мою історію друкували».
«Вибачте, але все таки я відмовлюсь відповідати, тому що ці спогади для мене болючі і мені не хочеться описувати це все».
У кожного своя історія, свої спогади. Аже сотні, мільйони українців, стали свідками жорстокої війни росії проти України: в XXI столітті, в центрі Європи.
Шокуючу історію війни, яку розповіла нам ніжинка - Інна Петренко, ми публікували раніше на сторінках нашого видання - "Під дулами автоматів несли тіло мами…" - ніжинка про свою історію війни
