Зазвичай наукова спільнота не може похизуватися значним числом жінок-академіків. Проте одна з них – наша землячка, видатна історикиня Нєчкіна Міліца Василівна. У своїх спогадах вона писала, що два благословенних міста осяюють її дитинство: Ніжин, де вона народилася, та Осташків, куди вона щоліта їздила з батьками до дідуся Вані, розповідає Наталія Дмитренко к.і.н., заступниця директора з наукової роботи Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського.
24 лютого 1899 р. у родині інспектора ніжинського ремісничого училища імені А.Ф.Кушакевича Василя Івановича Нєчкіна та його дружини Надії Миколаївни (в дівоцтві – Сєвєрова) народилася друга дитина – дівчинка. При хрещенні її нарікли сербським ім’ям – Міліца. Дівчинка народилася слабенька, майже всі були впевнені, що воне не жилиця. Як це не сумно, «не жилиця» римувалося з ім’ям дитини. Але доля перехитрила природу. «Гадаю, мене врятував Ніжин, Україна. Перш за все її клімат, чисте повітря, тепло. І зелений садок із квітами біля самого ґанку квартири», – згадувала академік М.Нєчкіна.
Улюбленим заняттям для маленької Міліци та старшого брата Борі були прогулянки по садочку, в якому, на думку дітей, було два дива. Перше – казкова краса та великий розмір квітів, які з любов’ю вирощувала мама.
«Анютині очки, завбільшки з блюдечка для варення, стоять переді мною, як живі», – напише у спогадах про Ніжин Міліца Василівна.
Другим дивом було... Але краще про це розповість сама Міліца Василівна: «Ось вам три-чотири роки, і ви одна без няні крокуєте по доріжці, щедро посипаній піском. Вночі пройшов теплий дощик, рівний шар піску на доріжці сирий. І раптом… Перед вами таємнича пірамідка: вологий пісок піднявся гострою голівкою догори. Під ним щось є! Якась сила щось нове створила в землі і підняла її, щоб це щось вийшло на світ. А ви вже по крихітному життєвому досвіду знаєте, що там сховане, і радієте. Шампіньйон! Та ще й який! Дістаєте цього красеня на світ, відчуваючи його ніжний аромат. Потім, наскільки вмієте, хустинкою струшуєте пісок. І… з насолодою його з’їдаєте у сирому вигляді. Про вашу таємницю дізнаються дорослі, усі вас сварять, повчають, що спочатку гриб треба зварити або підсмажити, інакше можна захворіти. Але ви переконані, що з’їсти сирий шампіньйон вам конче потрібно. І ви без докорів сумління, коли не бачать дорослі, продовжуєте їх поїдати».
У зрілому віці частіше відкриваються віконця пам’яті, у яких чітко бачиш сонячні щасливі малюнки дитинства, зігріті любов’ю та повагою батьків до чудового світу маленької людини. Таким яскравим малюнком, який зберегла пам’ять Міліци Василівни, було святкування Різдва. Батько не уявляв це свято без ялинки для дітей. Тому невеличке деревце ще восени замовлялось у квітковому магазині Ніжина, там воно, посаджене у кадку, дозрівало до свята. На Святвечір ялинку привозили до помешкання родини Нєчкіних, яке знаходилось у будівлі училища. І вранці на Різдво дітей зустрічала прикрашена іграшками та свічками пухнаста красуня, а під нею – подарунки. Після свят ялинки не викидали на смітник, а, дочекавшись весни, висаджували у парадному дворі перед будівлею ремісничого училища. Так з’явився цілий ряд зелених красунь за кількістю років, які родина провела у Ніжині. На жаль, вони не збереглися до наших днів. Також у пам’яті залишилися прогулянки з батьками по Графського саду. Маленька дитина знаходила у широких аллеях саду коридори казкового палацу, куди крізь сплетені гілки дерев потрапляють промінці сонця.
Молоді батьки Міліци часто запрошували до себе своїх колег або самі ходили у гості. Головне місце у спілкуванні родини з місцевою інтелігенцією належало музиці і пісням. Улюбленою піснею маленької Міліци була та, яку часто наспівувала їй няня Феня, донька українського козака – «І шумить, і гуде, дрібний дощік іде».
До останніх днів життя у лексиконі Міліци Василівни були слова з прикметниками «ніжинський». Це і «Кобзар» Т. Шевченка, виданий у Києві у 1894 р. та придбаний у Ніжині мамою Надією Миколаївною. І робочий стіл академіка М.В.Нєчкіної, просто легендарна річ. Стіл цей був зроблений ще для її батька учнями ремісничого училища. Він пережив кілька переїздів і все життя служив вірою та правдою своїй власниці. Велика кількість книг та статей були написані Міліцею Василівною за цим столом. Після її смерті ця родинна реліквія була перевезена до Ніжина і донині зберігається в фондах НКМ імені Івана Спаського.
Навіть у поважному віці пам’ять Міліци Василівни чітко зберігала велику кількість спогадів про Ніжин. Всі спогади на диво соняшні: і сад, і дім, і вулиця. Колись побачене не може бути повернено у хаос. Ми всі родом з дитинства.
Як повідомляв MYNIZHYN, звичай обманювати в день першого квітня існує майже в усій Європі й Азії. Початок цієї традиції губиться в сутінках старовини. Індійці напередодні весняного рівнодення, що припадає на початок квітня за стародавнім літочисленням Вед, святкували народження богині Сіти (або бога Шіви). Це свято називається у них «Голі» або «Голак». Святкуючи «Голак», вони влаштовували сценічні вистави, а в тих виставах обманювали один одного. Обманюючи, стародавні індійці вірили, що цим вони умиротворять своє божество.
