36-річна лаборант Ніжинської районної лікарні Леся Ярешко чекає старшого брата Дмитра Полтавця з війни. По телефону розмовляють нечасто, бачаться ще рідше
36-річна лаборант Ніжинської районної лікарні Леся Ярешко чекає старшого брата Дмитра Полтавця з війни. По телефону розмовляють нечасто, бачаться ще рідше. Дмитро з сестрою та її родиною мають спільну кімнату в гуртожитку. Тісно. Відслужив по мобілізації рік і попросився на службу знову.
— Ми з братом сироти, — розповідає Леся Ярешко. — У1996 році нас із Волинської області в Ніжин забрала тітка, мамина рідна сестра. Потім отримали на двох кімнату в гуртожитку. Кімната в нас малесенька, 12 метрів. А в ній маємо жити я з чоловіком, двоє моїх синів і Дмитро. Ми як стелемо ліжка, то отримуємо спальний вагончик, від кімнати до дверей. Отож братик через три місяці після демобілізації, 8 липня 2015 року, пішов на службу повторно.
— Що розповідає?
— Він за мене турбується, навіть не каже, де служить. -Володю, він і зараз у Херсонській? — звертається до чоловіка.
— Там, там, — підказує Володимир.
— Дмитро з моїм чоловіком поділиться інформацією, а мені коли скажуть, а коли й ні. Перший раз був під Луганськом. Я випадково дізналася, що брат в АТО. Він розповів усе моєму чоловікові. А той мені. Тільки через два роки дізналася, що брат був контужений, лежав у госпіталі. Хоча по телефону розмовляємо по два рази на тиждень. Частіше то він не може, то я.
До мобілізації Дмитро Полтавець працював водієм на алюмінієвому заводі в Броварах.
— Робоче місце за ним зберігається, — каже Леся. — А ще ж він у мене студент. Навчається в Ніжинському агротехнічному інституті. Набирали групу хлопців-АТОвців, і він вирішив здобути вищу освіту. Ще молодим вступав в агротехнічний, але одружився, потрібні були гроші. Було не до навчання — покинув.
Леся Ярешко
На першу сесію його не відпустили, на другу приїздив у відпустку. Має бути третя сесія, а їх ще не демобілізували. І невідомо, чи встигне на навчання.
37-річний Дмитро розлучений, має двох доньок. Рідній 14 років, прийомній —18.
— Він одружився з жіночкою, у якої була дитина.
Народили спільну доню. Коли пішов у 2015-ому на дембель, ще жив з колишньою дружиною. Але чогось конфліктували, розлучилися. Любить обох доньок однаково. Вони з татом спілкуються. Як приїздив у відпустку, обидві прибігали, товклися тут коло нього.
Я колись казала, таких, як мій Дмитро, не буває. А сама за такого ж вийшла заміж.
Мій чоловік обох дітей, і своє й не своє, любить однаково.
До кінця жовтня Дмитра Полтавця повинні демобілізувати. Як і де житимуть, коли Дмитро повернеться вдруге, поки не знають.
— Йому мають дати землю, — сподівається Леся. — За неї хлопці-АТОвці судяться. Ділянки для АТОшників виділяють по вулиці Прилуцькій. Раніше там були землі 27 мешканців Ніжина. Не приватизовані. Коли почали там роздавати ділянки бійцям, люди піднялися. Тих, хто обробляє землі батьків, одиниці. У інших — куплені-перекуплені. І без документів. Вони ж думали: «Усі знають, що я купила у Галини чи в Петра». А що документального підтвердження цьому нема, вони й не турбувалися. Тепер суди-пересуди! Це при тому, що паї там довгі. І коли хлопцям дають по десять соток, то забирають усього по дві в тих, хто давно зайняв землі без оформлення.
