Позакласне читання: 10 літніх книг для дітей та їхніх батьків

Ульріх Хуб, "Біля ковчега о восьмій" (Майстерклас, 2013, пер. Володимира Чайковського)

До Ноєвого ковчегу, як відомо, всі тварини мали прибути парами, але от біда: що робити трьом друзям-пінгвінам, які, хоч і сперечаються про статус десяти заповідей, але й полишати когось помирати не збираються? Одного – найпроблемнішого пінгвіна - врешті, засунуть у чемодан, аби таки отримати шанс урятуватися, та головне – розібратися з "проклятими" питаннями: страх чи любов керує нашими стосунками з Богом? Чи завжди чесність - це абсолютна чеснота, особливо, якщо Той і так усе бачить? І чи любов, дійсно, найважливіше, що може бути? Ну й так, "дрібниці": чи можна підставити Ноя, аби врятувати друга, і чи можна вдавати з себе Бога перед голубкою, аби кудись доплисти?

Хуб – драматург, спочатку написав однойменну п’єсу, і її азарт у купі з діалоговим механізмом тут залишились. І "зробили" цю книгу. Вкрай потужне і дуже цінне художнє висловлювання про релігійну свідомість і варіанти вибудовування стосунків із Всевишнім. Це варто читати і переповідати в церкві – її популярність може суттєво зрости. Та й щирий сміх там залунає нарешті.

Володимир Арєнєв, "Душниця" (Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2014)

Спілкування з рідною душею – проти пригнічення особистості і життя в тіні померлих. Коріння цієї прози, вочевидь, у світовій соціальній фантастиці, але зрозуміла вона і поза контекстом: смерть часто не лише початок чогось нового – вона, вочевидь, має право бути і кінцем певних речей.  Хороше перелицювання теми – не без огріхів, але вигадливо й атмосферно. Міцна історія.

Роланд Сміт, "Пік" (Розовый жираф, 2015, пер. І. Свєрдлова)

Золота медаль National Outdoor Book Award, найкраща книга для підлітків за версією Американської бібліотечної асоціації. Юний 14-річний Пік дереться на хмарочос і його ловить поліція. Тепер, щоб не загриміти кудись, він рушає зі своїм батьком-альпіністом, якого не бачив роками, в Гімалаї, аби підкорити Еверест. Та паралельно Пік буде змушений переосмислити не таке вже й довге власне життя і проревізувати свої погляди на довколишній світ.

 

Всесильні гроші і безумне геройство, дружба і свобода, звичайні люди і незвичайні вчинки - наші батьки читали "Анапурну", але наші діти будуть захоплюватися "Піком". Неромантична романтика, де і смерть, і змови, і особисті амбіції – Сміт запакував у книгу напрочуд багато емоцій.

 

Взагалі, ця серія видавництва – "Ось це так книга!" - заслуговує усілякої уваги: тут виходили і Давід Гроссман, і Луїс Сашар, і Роберт Кормьє – тобто всуціль "незручна" підліткова література. Але й на цьому тлі "Пік" - діамант і скарб, дивовижа й окраса будь-якої бібліотеки.

Катерина Штанко, "Дракони, вперед!" (А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2014)

Найкраща дитяча книга 2014 року за версією ВВС вийшла з-під пера відомої ілюстраторки, і тим важливіше, що їй все вдалося. Ну от просто все: і неперемудрований, без загравань з потенційним читачем сюжет, і лагідна мораль, і, звичайно ж, малюнки-ілюстрації. Закоханий у рослинництво Михась привозить із Криму зернятко, з якого виростає не хто інший, як грушевий дракон Хома – таких, як виявиться, повсюди, хоч греблю гати, просто вони вміють мімікрувати.

 

Є  хлопчик, є дракон – отже, будуть мандрівки Україною (в той-таки свій-чужий Крим), детективно-фантастичні пригоди і роздуми про відповідальність і зло. Та буде і "роман виховання": виховання драконів, але й себе – Михась у тому віці, коли це вдається найкраще. Українська версія "Як приручити дракона", але радше взірець доброї прози, яку робить настільки ж історія, наскільки й чиста в своїй прозорості інтонація. Може, і не найкраще, але точно одне з найпомітніших "жанрових" видань того року.

Салман Рушді, "Гарун і Море оповідок" (Видавництво Жупанського, 2012, пер. Т. Бойко)

Рушді – той, який автор "Опівнічних дітей", "Останнього подиху Мавра" і лауреат Букера Букерів – у найтемніші свої часи, коли іранський аятола засуджує його до смертної кари, пише свою чи не найсвітлішу річ. Казку для дорослих, чарівну повість, невеличкий роман для всіх – дефініції тут не суть, головне, що за ними стоїть. А перед нами, без сумніву, дуже розумна і вкрай талановито вигадана, з чималим бекграундом – від казок "1001 ночі" до новітніх західних антиутопій – історія, де загальний посил і безпосередньо сюжет варті усіляких похвал.

 

Хлопчик Гарун, чий батько-казкар Рашид Халіф розучився вигадувати свої історії, вирушає на планету Кгані, аби не дати навіки перекрити Океан Історій і повернути батькові його дар. Десятки прекрасних у своїй дивності персонажів (ті, хто сповідують Куль Німоти, і ті, хто без перестанку говорить, принцеса Батчет, генерал Цитат, Удод Ноо), проблеми свободи творчості та фанатизму, вільної дискусії і туполобих приписів, складності та простоти – "Гарун" дуже літературо-центрична, але й дуже жива річ.  

 

Видатні письменники майже завжди є хорошими казкарями і майстрами оповіді. Рушді – точно з них.  У "Гаруна" є продовження – "Лука і Вогонь Життя". Батько написав по казці кожному зі своїх синів.

Йорт Віґдіс, "Йорґен+Анна=любов" (Видавництво Старого Лева, 2014, пер. Н. Іваничук)

Не казка і не повість – найсправжніший роман: так, про четвертокласників, але ж написаний геть не лише для них. Анна закохана в новачка Йорґена і чекати божої милості не збирається: вона вибудовує плани, прораховує дії, зважує обставини і чинить, як підказує їй серце і достоту невеликий життєвий досвід. Вона кохає.

 

Юна Джейн Ейр чи Елізабет Беннет, Анна, на відміну від попередниць, не скута гендерними стереотипами і від початку готова боротися за своє щастя. Тим паче, якщо поруч такі друзі: перфекціоністка  Беата, не готовий до стосунків з дівчатами Ейнар, дух Гельґи-Розбійниці, який веде героїню у її звершеннях. Всі живі, не картонні, справжні.

 

Класика підліткової love story, книга норвежки Віґдіс нагадує і повертає нам дитинство, яким воно має бути: легким, зі скаженим велосипедним летом і  шаленством під дощем, з лише у дітей можливими справжніми проблемами і непідробною щирістю, з якою вони все долають. І саме таке нагадування - безцінне. 

Серджо Топпі, "Шараз-де" (Zangavar, 2015, пер. М.Хачатурова)

Шараз-де – це відома нам Шахерезада, видання "Шараз-де" - це одинадцять (замість 1001-ї, як було в оригіналі) тепер уже графічних новел, а Топпі – людина, яка назавжди змінила обличчя цього провідного жанру епохи. "Книга-з-картинками", але обмежитися цією констатацією може хіба людина, позбавлена смаку: перед нами – книга-свято (хай і похмуре) і книга-феєрія. Книга-подія. Видання, яке просто ламає уявлення про те, яким може бути нехай навіть і графічний комікс: візуально тут усе росте з усього, всі товчуться, де хочуть, плащі перетворюються на гори, гори на міста, канони зображення зламано.

 

Сюжетно ж це начебто відомі історії про джинів, царів, фатум і праведну помсту, але розказані та подані так, що диву даєшся: так би міг ілюструвати "Володаря перснів", наприклад, Френк-"Місто гріхів"-Міллер, якби трохи краще малював: могутньою і пишною ходою ідуть предковічні архетипи, не інакше. Революційна штука, смілива і виконана на небувалому рівні віртуозності. Неймовірно красива і страх, яка корисна.

Антон Санченко, "Левантійські канікули" (Темпора, 2015)

Не так роман, як дещо "охудожнений" нон-фікшн, але ж про що: про торгове судноплавство і як воно ще не вмерло, про моряцький раціон і непросте, але карколомно-іронічне життя на кораблі, про історію і географію, врешті, про особливу породу людей – останніх морських вовків, українських, усіма майже забутими  і тим ще особливішими.

Денис і Сергій потрапляють на судно, але не для того, аби відбувати пригоди – це не "Мобі Дік" чи "Діти капітана Гранта", це радше розважливі  Соєр і Фінн, які влаштувалися гідами-посередниками, а з метою провести нас нутром: і корабля, але й усієї галузі також. У морський круїз читач, може, відразу і не кинеться збиратись, але морську романтику гарантовано полюбить. Знову.

Діана Вінн Джонс, "Мандрівний замок Хаула" (Видавництво Старого Лева, 2014, пер. А. Поритка)

Ми знаємо блискучу однойменну анімацію Хаяо Міядзакі, але штука в тому, що мультфільм конгеніальний книзі-першоджерелу (є питання до перекладу, але залишимо їх при собі): безкінечно вигадливій, місцями дуже смішній і – цілком у дусі великих "книг для дітей" - по-доброму дивній. Історія компанії маргіналів, які тим і сильні, що тримаються разом, але союз цей і ґрунтується саме на беззастережному прийнятті "інакшості" інших.

Дівчинка-капелюшниця Софі, яку відьма перетворює на бабцю, знаходить химерний притулок – замок-який-ходить, чий власник – молодий норовливий чаклун Хаул, а в помічниках у нього вогняний демон Кальцифер і наївний хлопець Майкл. І всі вони – от буквально всі –  зачаровані. І всі мусять змінитися, бо в цьому, власне, і полягає життя. Хоча і сюжет також. "Мандрівний замок" – це той випадок, коли наче для підлітків, а насправді для всіх. Геть-геть усіх.

Сергій Оксеник, трилогія "Лісом, небом, водою" (Смолоскип, 2014)

Далеке майбутнє, екологічна катастрофа, брак чистої води і мотивацій до дій – перед нами "підлітковий" пост-апокаліпсис, але оскільки мова все ж про трилогію ("Лисий", "Леля", "Інженер"), то й вікову приналежність варто вважати умовною: текст "росте" - остання частина вийшла 2014-го – і серйознішає від книги до книги. Втрачає легкість. Малий Лисий-Лесик, оточений друзями й антагоністами, прискорено дорослішає, аби порятувати і своє село (викопати криницю), але й себе і собі подібних: світ не просто опаскудився, він продовжує стрімко западати в морок.

 

Перша частина – ініціація, друга – тяжкі роздуми і набивання гуль, третя – спроба звести все до купи, з паралельним вистрибом у інші площини: героєм стане один із Інженерів, які й сформували свого часу Лесика.

 

Для старших тут – різномасті відсилки до Стругацьких (в діапазоні від "Пікніка на узбіччі" до "Хвилі гасять вітер"), для менших – величезний вигаданий світ, знайомий, але й жаский у своїй здичавілості. Ну і пригоди, авантюри, загадки, дружба. Любов.

 

Третя частина трилогії дещо поступається попереднім, але це й зрозуміло: логіка трьох книг – "спочатку так, потім сяк, а потім все ж таки так" - призводить до того, що друге "так" виявляється вже баченим і зрозумілим, хай фентезі тут і поступилось місцем "серйозній" фантастиці. Та, попри це, безпрецедентний – довжиною в десяток років - український книжковий проект, та ще й втілений професійним літературознавцем, заслуговує найсерйознішої уваги. Треба читати.
 

Євгеній Станісевич, INSIDER