Бійці 13 батальйону: Потрібно обороняти нашу країну, бо хто, як не ми?

У ніч  з 19 на 20 квітня Чернігівщина зустріла 13-й батальйон територіальної оборони. Його формування почалося ще 23 квітня минулого року, після початку другої хвилі мобілізації.  Місцем дислокації батальйону став 169-й навчальний центр Сухопутних військ «Десна», там особовий склад пройшов військову підготовку.

На початку травня 2014 р. батальйон був відправлений у зону бойових дій  і вже з 9 травня знаходиться в зоні АТО. У червні 2014 р.  бійці 13-го несли  службу в Луганській області. 4 вересня родичі військовослужбовців 13-го і 41-го батальйонів записали відеозвернення до Президента України  з проханням повернути бійців додому (вже чотири місяці вони перебували в зоні бойових дій), а 8 вересня 2014 р. – перекрили дорогу в центрі Чернігова з вимогою провести ротацію.

3 листопада  батальйон був виведений із зони бойових дій і  перекинутий до місця постійної дислокації, в Чернігів,  та був перетворений в 13-й окремий мотопіхотний батальйон і підпорядкований 1-й окремій гвардійській танковій бригаді. 14 січня 2015 р. батальйон залишив місце постійної дислокації в Чернігівській області та  був направлений в зону бойових дій під Вуглегірськ.

«Ніжин нас  зустрічав на вищому рівні, за що дуже вдячні. Вже вдома,але ще не віриться. Фізично тут, а думка ми ще там, на передовій», – говорять хлопці.

 

Валерій: – Після «Десни» 13-й дислокувався  в Луганській області (Марківка, Станиця Луганська…). Одразу міцно здружилися. (Показує стиснутий кулак. – Авт.) Вночі прибули до Станиці Луганська,  на 400 чоловік – одна гармата. Там з нас всі кепкували та жартома говорили: «13 батальйон смертників з’явився». Поставили в першу лінію оборони. Світанок над Луганщиною ми зустріли з обстрілів. О 5-й  ранку нашу  позицію полили з градів. У  сепарів (так хлопці називають сепаратистів – Авт.)  новітня техніка,  а мирне населення  там 30% проукраїнсько налаштовано,  70% мали проросійський настрій, тож місцеві наші позиції здавали зачасту.   У вересні під Станицею Луганська понесли перші втрати, серед поранених були і «двухсоті».

 

Роман: – Через півроку відбулася ротація 13-го батальону.  З  жовтня  по січень були вдома у відпустках та Гончарівську. 13 січня виїхали з Ніжина до Донецької області, 15 вже були там, у самому Вуглегірську.  А 18-го – поставили нашу піхоту на лінію оборони. Обіцяли на третю, а потрапили за 500 метрів від сепаратистів,  в першу. Вони бачать нас,  а ми їх, неозброєним оком.  А там така місцевість, всюди терикони,  ми повинні були тримати «вогонь  на себе», а  у нас тільки дві зенітні установки.   Командування повідомило про наступ і нам потрібно було тримати оборону.  Так  розпочинався «дебальцівський котел».

 

Валерій: – Ворог пішов у наступ. Проти нас (на  4 блокпости – 50 чоловік, загін) – їхні піхотні бойові машини, 10 танків, а  у нас – 3,  та й два тільки  на позиції стояло, а один танк  в самому Вуглегірську був.  Перший  заклинив відразу, 2-й – здійснив п’ять вистрелів, підбив ворожий танк  та одну  мотопіхотну машину, і після того у нього гармата теж заклинила. Третій, котрий виїхав з Вуглегорську на підмогу – сепари по дорозі розстріляли, увесь екіпаж загинув.

 

Роман: – Тож довелося відстрілюватися  автоматами. Бойові позиції було засвічено, і нас накрили. Чекали до останнього, коли наша артилерія нам допоможе, підмога допомогла чим змогла, та прийшлось відступати. Ті, хто був на 1-му блокпосту – двох убили відразу, деяких забрали у полон – з Ніжина, Діму Киричка. Він й досі там. Блокпост був повністю захоплений, адже з автоматами проти танків нічого було рипатись.

 

Валерій: – Рації,  телефони заглушені, зв’язатися один з одним було неможливо. Наші з   2-го та   3 -го блокпостів з боєм прорвалися в м.  Вуглегірськ. 

 

Роман: – У приміщенні колишнього дитячого садочка зайняли позиції.  Саме звідти двоє діб тримали оборону. На третю добу приїхала 30-та  бригада і  нас витягла. З 80  чоловік  за три доби  21 загинуло. Забрати тіла було не можливо. Машину, яка їхала з «двухсотими»,  сепаратисти розстріляли разом з екіпажем, хоча на автівці і був червоний хрест. Отже перший прийняв бій Вуглегірськ, потім Дебальцево…

 

Валерій: – Звідти вивели на тиху позицію в село Луганське, і  поставили на «дорогу життя»,  і знову перша лінія оборони.

 

Роман: – Пліч-о-пліч стояли  з 128, 30, 95 бригадами та батальйоном «Київська Русь». Коли виходили з Дебальцево,обіцяли «зелений коридор»,  та вийшла ота «дорога життя»,  на якій по  обидва боки терикони, на їхніх вершинах – сепаратисти, які по дорозі  нас безперестанку «гатили». Дорога була «усіяна» «двухсотими», пораненими,  а зупинятися неможна, зупинишся – весь екіпаж гине.

 

Валерій: – Були такі,  що і пішки добиралися, і тільки вночі. Всі, хто залишився живим, вийшли до Артемівська. З  нашої роти з 100 чоловік з Дебальцівського котла вийшло лише 48.

 

Роман:  – Батько геть посивів, коли бої ішли, я на зв’язок з рідними не виходив,  не було можливості.  Менший мій брат,  26-річний Ярослав, з липня 2014 р. теж в АТО.  Він на тій позиції, де і я був,   в Артеміську.  Думаю, що там  не скоро все закінчиться – нема перемир’я, нема АТО – іде справжня війна. Сепаратисти воюють забороненою зброєю, хоча представники  ОБСЄ, які часто там бувають,  це знають, але  чомусь не реагують. Луганська і Донецька область – майже всі сепари. Хочуть в Росію, тільки невідомо чого вони й досі тут. Кричать на нас – хунта. Був випадок: принесли місцеві на блокпост банку меду, а там  вибухівка – відкрили банку  і немає блокпосту. Хоча місцеве населення останнім часом не довіряє вже і сепаратистам, але все ж таки більшість за них.

 

Валерій: – Основна допомога там, на передовій,була в основному від наших рідних та волонтерів з Ніжина, Носівки та загалом зі всієї України. Отець Сергій часто до нас приїжджав на передову. Дитячі малюнки – то взагалі така віддушина. Про негативні моменти згадувати не хочу.

 

Роман: – Було таке, що на  межі, але  ніхто не панікував, там цього робити не можна. По одну сторону – ми,  по іншу– сепаратисти, вони стріляють, ми відстрілюємося,  або ми їх,  або вони нас. Тиша… Через годину знову обстріл.  Там кожна хвилина, то межа: стою на блокпосту, взяв до рук чашку з чаєм, тільки-но поставив її та відійшов, а за двіхвилини–мінометна міна 120-го калібру – чашки немає…А мить – не було б і мене. Жартували, таким чином підіймали бойовий дух.

 

Зараз  телефонуємо, спілкуємось  з бойовими товаришами.  На днях збираємося поїхати до Чернігова на кладовище, де поховані наші побратими.  Посвідчення демобілізованих отримали 18 квітня, дали грамоти за Вуглегірськ. Хлопці з 13-го, які лишилися  там, повинні піти по строках на ротацію, але чомусь це не відбулося.  Плани на подальше життя –після відпустки повернусь  на роботу.

 

Валерій: – Моя мама живе в Києві. Я вже ось як тиждень вдома, а вона, рідненька, все телефонує і плаче.  На мене чекала дружина, донечка і внучок, якому 4 місяці. Нерви і серця у рідних не залізні.  В дружини за цей рік почалися проблеми з тиском.  Якщо дадуть путівку, то обов’язково поїдемо з нею разом підлікуємося.   Скажу так:  як там не було, але  саме нам, українським чоловікам, потрібно обороняти  нашу країну, бо хто, як не ми?  Та додам: куди б Росія не влізла  – там одна розруха  та хаос.  Тож і накликали біду.


Оксана Кравчук, "Нежатин"