Завантаження ...
banner
banner

«Корови здали зразу, ще матір не поховали. Все інше, вирішили, потягнемо»

Михайло та Сергій Корюковські з села Чепелів Сновського району — двійнята. Батько помер давно, хлопці ще до школи не ходили. Мами не стало 11 місяців тому. Їх, як неповнолітніх сиріт, могли відправити в інтернат

Сироти

                                                                             Сергій завідує господарством...


Михайло та Сергій Корюковські з села Чепелів Сновського району — двійнята. Батько помер давно, хлопці ще до школи не ходили. Мами не стало 11 місяців тому. Їх, як неповнолітніх сиріт, могли відправити в інтернат.

Брати настояли на тому, щоб залишитись у своїй хаті. Ведуть господарство, ходять на заробітки, навчаються в училищі. Самостійно виплатили борг за хату, купили меблі й роблять ремонт. Зараз їм по 17 років.

Вдень хлопців не застала, влітку вони майже постійно на заробітках. Тим часом їх огороджене з усіх боків подвір’я сторожать троє собак: так гавкають, що й до хвіртки не підступишся!
 
— Ви хотіли нас бачити? — вже біля сільради наздогнав невисокий парубок. У селі Сергія називають Амбал. Він не ображається, сам про це й розповів.
 
Обоє були в лісі. Михайло - на заготівлі дров, Сергій збирав чорниці.

Хлопці темноволосі, кароокі, серйозні. Сергій говіркий та жвавий. Мишко - стриманий. Сидимо в їхньому дворі. Може, не ідеально, квіточок не насаджено, але чисто, видно, порядок підтримують.

Хотіла, щоб всім дітям — по хаті
 
Миайло та Сергій з багатодітної сім’ї. Вони молодші з шести дітей Наталії Сібагатової. Мати 15 років пропрацювала в Чепелівському поштовому відділенні. Була начальником, вона ж і пошту по селу розносила.
 
Першим її чоловіком був Рашид Сібагатов, приїжджий. У сусідньому селі Сновському поселився батько Сібагатова. Рашид приїхав до нього й одружився на Наталії. У 1988 році народилася старша дочка Інна. Потім кожні два роки Наталія народжувала ще по дитині. Коли Рашид помер, на руках залишилось четверо: Інна, Рома, Марина й Оксана.
 
Другим чоловіком став Леонід Корюковський. Жили в цивільному шлюбі, народилися двійнята, Мишко й Сергій. Малі ще й до школи не пішли, як батько помер. Мати пояснила — «серцевий напад».
 
Наталія жила з шістьма дітьми в матері. Пішли заміж дві старші дочки. Наталія купила другу хату й перейшла туди з трьома молодшими (треба ж і Ромі кудись наречену привести). А Роман залишився жити з бабусею.
 
Зате заміж зазбиралася молодша дочка Оксана. Наталія, мати, залишила будинок молодим, купила в борг ще одну хату й пішла туди з Мишком та Сергієм. Почали приводити «нове» житло до ладу. Планували багато: переробити піч, зробити санвузол, облагородити стіни, побілити, поставити меблі. Стіни шпалерами поклеїла, а все інше не встигла...
 
Впала на городі
 
Дев’ятого вересня в молодшої дочки Оксани на городі збирали картоплю. Стояла жарка осінь, день був спекотний. Просто на городі у 46-річної Наталії стався інсульт.
 
— Мама сказала, що в неї закрутилась голова, і впала. Більше не піднялася. З сестрою дотягли її до двору, — згадує Мишко. Він у той день був на городі, а Сергій пас корів. — У мами часто тиск піднімався, серце боліло. Але ніколи свідомість не втрачала. Ми дуже злякались. Покликали фельдшера, він колов уколи, поки «швидка» з районної лікарні не приїхала. До тями мама не прийшла. Забрали на Щорс (тепер Сновськ), я поїхав з мамою. Її відразу поклали до реанімації, а я попуткою повернувся додому. Ввечері Оксана з Мариною повезли мамі одяг для лікарні, щось поїсти. Сиділи й чекали. Вийшов лікар. Сказав, що вже більш нічого мамі не треба.
 
Оксана подзвонила нам: "Мати померла".

Сказали: «Хочемо жити самостійно»
 
Ховали всі разом. Була допомога від сільради, гроші збирали люди.
 
Після похорону постало питання: як жити далі? Сільрада повідомила районну службу в справах дітей, що двоє неповнолітніх залишились круглими сиротами. Якщо ніхто не візьме над ними опіку, опікуватися хлопцями має держава. Бабуся старенька, у старшої сестри Інни двоє малих дітей і нема офіційної роботи. Роман як опікун не підходив за віком. Та про інтернат хлопці не хотіли й чути.
 
— Ми ще як в училищі вчитись починали, заселились в гуртожиток. Але тільки три дні там протримались, — розказують. — Розетки ні одної в кімнаті нема. Кухня спільна, до вечора треба чекати, щоб щось приготувати. Санвузол один на поверху, — перераховують мінуси казенного життя брати.
 
— Ми дуже хотіли залишитись жити в цій самій хаті. Вже за два роки звикли до неї. Оксанина хрещена, Галя Наумочкіна (місцева активістка. — Авт.), звернулась до нашого обласного депутата Григорія Божка зі Сновська. До нього всі в нас звертаються. Розповіла про нашу ситуацію. Зустрілися з ним, попросили допомоги. Сказали, що хочемо жити самі. Якби не Григорій Никифорович, може, довелося б кудись переселятись. Він усе влаштував, ми залишились вдома. І сказав, щоб звертались, як що, — згадує Сергій.
 
Як круглим сиротам, близнюкам до 23 років платитимуть пенсію. Але до свого повноліття самі отримувати її ще не можуть. Опікуном хлопців стала Наталія Гулєвич, подруга покійної матері і свекруха сестри Марини. Кажуть, хороша тітка Наташа. Часто дзвонить, коли й заїжджає.
 
Пенсія вся йде на хату: тітка Наталія купує меблі, що може, привозить зі Сновська своєю «Славутою». Займається переоформленням на Мишка та Сергія маминого паю.

На навчання — без прогулів. Хіба що іноді
 
— Якщо пенсія йде на хату, із чого ж ви живете?
 
— Отримуємо стипендію в училищі, по 960 гривень, як сироти, — пояснюють брати.
 
Навчаються вони в Сновському вищому професійному училищі лісового господарства на малярів-штукатурів. Третій курс, учитись залишилось рік. Сергій каже, йому завжди ця спеціальність подобалась. І заробіток потім знайдеться. Мишко пішов за компанію. Тепер планує навчатися далі, хотів би бути машиністом або механіком. А Сергій заявляє: "Набридло".
 
— Училище закінчу — на роботу піду. Хочу в Київ. Чи будівельником, чи куди-небудь, аби платили нормально.
 
На навчання в Сновськ хлопці щодня добираються шкільним автобусом, назад — своїм ходом, 12 кілометрів. Інколи їздять мопедом.
 
— Не пропускаємо й не загулюємо, — стверджують хлопці. — Хіба що іноді. Але тоді попереджаємо майстра чи класного керівника.
 
«Легше простого»
 
— Оксана до себе тягла. А ми навіть і не думали нікуди йти, вирішили, що самі впораємось. Що, їсти собі не наваримо? Я й при мамі варив, коли вона на роботі, — каже Сергій. — Суп, картоплю.
 
— Щодня їжу готувати далеко не кожен чоловік зможе. Деякі навіть одружуються з цієї причини.
 
— А що там його готувати? Вкинув у мультиварку та й готове за п’ять хвилин. Ще мама її купляла. Та й на електроплиті нескладно. Газопроводу по селу нема. Балон є, але його давно не заправляли.
 
— Зранку червоний борщ варив, — хвалиться Сергій. — Щавлевий мені не дуже. А якщо рано кудись треба, яєчні насмажив і побіг. Оце в лісі набрав п’ять кілограмів чорниць, варитиму варення. Раніше мамі помагав, навчився. Цукор є, ми ж не по одному кілограму купляємо. Потім закатаю. Легше простого.
 
Премо самі. Тітка Галя, Наумочкіна, нам пральну машину віддала. Вони собі нову купили.
 
Пішла за дочкою
 
Невдовзі після смерті матері поховали бабу Тасю. Було їй 74 роки. Теж інсульт. Але бабуся ще після лікарні прожила з місяць. Була вдома, ще й трохи ходила. Померла навесні. Пережила дочку на 8 місяців.
 
— Залишились родичі по батьковій лінії, баба Соня й дід Коля. Живуть у Носівці, це з іншого боку Сновська. Річку переїхати — і село. Раз-два на місяць їздимо до них мопедом. Баба завжди спитає, чи не треба чого? Грошей трохи дає.
 
Говорячи про маму, сини стають ще серйознішими.
 
— Мама чомусь рідко сниться, — каже Сергій.

Заробили і на хату,  і на мопед
 
Куховарить більше Сергій. Михайло завідує технікою.
 
— У старому мопеді двигун слабий був, я зробив, продав. Трохи додав і купив цей, — виводить Мишко з сараю транспорт.
 
— Та нормально додав, — уточнює Сергій. — Зате мопед майже новенький, «Альфа». Коштує п’ять з половиною тисяч, добавляли чотири.
 
— Це з пенсії чи зі стипендії?
 
— Так ми ж і підробляємо всюди, де можна. У ліс їздимо, дрова в машини вантажимо. Обрізка, погрузка. Хто сіно попросить покидати, поскладати — беремось. На сіні хто скільки дасть, а на дровах по 200-250 в день заробити можна. Коли є замовлення, нам дзвонять, зранку йдемо. Мишко сьогодні взагалі о четвертій встав. Лісом підзаробити й взимку можна.
 
Картоплю копати не ходимо, тут хоч би собі повибирать. Воно не дуже то й важко, коли трактором викопати. Копалка в Романа є. Але ж городу 18 соток. Посіяли овес, грядки зробили недалеко коло хати. Посадили огірки, моркву, цибулю, буряки. Я вже посапував, трава поки що не лізе, — розповідає Сергій. — Овес обмолотимо й курям даватимемо. Картоплі - вісім соток. Трактором Роман допоміг. Він працює в приватника, городи людям обробляє.
 
Хату цю купили два роки тому за шість тисяч гривень. Половину виплатили відразу, половину віддавали вже після смерті матері, частинами.
 
— Нещодавно виплатили все. Пайові після мами отримали й віддали, там тисяча залишалась, — радіють хлопці.

Продовжили ремонт самі
 
— У хаті була піч, диміла дуже. Ще б трохи, і розсипалась. Взимку топили, цегляна стінка за нею прогорати почала. Навесні піч викинули. Тижнів два тому грубу закінчили. Робили з Вовою, Інниним чоловіком, він розбирається. Не пічник, але для себе робив.
 
— Дрова дорогі?
 
— Колись з мамою купляли. Цей рік - ні. Через дорогу зарості — рубали їх сокирою. Електрики дерев наваляли, ми їх теж порозпилювали, чого пропадатимуть? Зараз нам Віталій Пискун зі Сновського обаполів дав. У нього своя пилорама. Я спитав у нашої продавчині, чи не знає вона кого, треба нам дощок на паркан. Вона йому передала. Віталій Анатолійович привіз під двір, безкоштовно. У Романа невелика саморобна пилорама. Наріжемо там дощок з тих обаполів. А решта на дрова піде.
 
Хата з двох кімнат і ще одні двері, в комору. Придбали нові меблі. Шафу, диван, два крісла, м’який куточок. Дещо вже встановили, щось іще не розпакували. Речі перенесли в одну кімнату.
 
— Телевізор у нас старий, — каже Мишко. — Ще з мамою купляли.
 
— Не старий, років шість від сили. І комп’ютер в планах на майбутнє, — поправляє Сергій.
 
— Навіщо він треба? — бурчить Мишко.
 
— Треба. Комп’ютер або ноутбук. Головне - придбати, а Мишко теж буде там зависать.
 
Обстановка в хаті холостяцька. Видно, що йде ремонт, на підлозі лежать коробки з нерозпакованою плиткою. Підлогу помити не встигли, ліжка прим’яті. На столі залишки чи то сніданку, чи вечері.
 
— У мене руки просто не доходять, — виправдовується, нашвидку прибираючи стіл, Сергій. Каже, прибирають удвох, по черзі. Ну дуже не вистачає жіночої руки. Чи хоча б жіночого керівництва.
 
— У хаті ще ремонт робити треба, — кажуть господарі, — підлогу в кімнаті, ванну кімнату в коморі хочемо зробити. І баню в дворі поставити.
 
Корову здали, кіз залишили
 
— Корову здали на другий день, як мама померла, — кажуть хлопці.
 
— Доїти не вмієте?
 
— Доїти не проблема. Коли погано мамі ставало, доїли. Але як мами не стало, Ромашка нервувала, нікого не підпускала, билась. Що б ми з нею робили?
 
І ще у нас навчання, часу нема тягатись з нею. Корову здали б у будь-якому разі, — розповідає Сергій — Відразу натяк був, щоб і все інше хазяйство порізать, — киває на Мишу, від кого був «натяк». — А я сказав: кіз буду тримати, і це навіть не обговорювали, це моє господарство. І тепер на мені кози, кури, кролики. Ще є кіт і собаки — Рижий, Барсик і Багіра. Кіз шестеро: сімейна пара Білка й Борька й четверо малих. Кролиця з трьома кроленятами. Ще й порося, — згадує Сергій. — Взяли в минулому році, восени, вже мами не стало. 350 гривень заплатили. На свої купили, зароблені. Вже здоровий кабан. До Нового року житиме.
 
Кролів теж став розводити вже без мами. Тітка Галя подарувала кролицю, вирішив спробувати — нормально. Злучили, кроленят навела. Тільки забивать не знаю як буду.
 
— Я ще при мамці кіз забивав. Недавно Сергію шашлику захотілось, я козлика забив, а він готував, — заспокоїв Мишко. — Посиділи в дворі, товариша запросили.
 
Може б, і поженились, та дівчат нема.
 
Запитала про наречених.
 
— Рано ще, — пирхає Мишко.
 
— Тобто женитися ще не думаєте?
 
— Я думаю, — заявляє Сергій. — З травня з дівчиною зустрічаємось. Але вона ще навчається. Не місцева. В нашому селі дівчат взагалі нема.
 
А дискотеки в клубі проводять по п’ятницях, суботах і неділях. Але туди всього п’ять чоловік ходять, якщо з нами рахувати. І всі хлопці, з 17 до 22 років. Прийдемо, в теніс погуляємо — і все. Ну хіба що на літо ще хтось приїде, тоді й танці можуть бути. їздимо до дівчат на сусідні села: Тихоновичі, Сновське, Тур’ю. У Сновськ.
 
— Як мопед ділите?
 
— Ми ж на двох його брали. Куди треба проїхатись мені, я Михайлові кажу.
 
— Я просто ремонтую його, він же не мій особистий, — погоджується Мишко.

— Я ламаю, а він ремонтує, — сміється Сергій, — То колесо проб'ю, то ще щось. Не падав ще на ньому. Я ж не п’ю, тільки пиво іноді. А Мишко й пива не п’є, боїться, щоб пузо не відросло.


Сироти

                                                                              ... А Михайло технікою

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №31 (1578)